Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за Цивільним кодексом України
Микола Гусак
Валентина Данішевська
Юрій Попов
Центр комерційного права
В одній з попередніх робіт [1] нами розглянуті регулювання щодо нікчемних та оспорюваних правочинів за Цивільним кодексом УРСР (далі – ЦК УРСР), який вже втратив силу, та судова практика. У ній ми дійшли висновку, що ЦК УРСР в аналізованій частині містив дві головні вади: перша була юридико-технічною і полягала у тому, що для нікчемних та оспорюваних угод застосовувався один і той самий термін – недійсні угоди, а друга полягала у встановленні спеціальних правил щодо наслідків виконання недійсних угод (так звана двостороння реституція). Зазначені вади призвели, зокрема, до того, що судова практика пішла по шляху розгляду по суті позовів про визнання нікчемних угод недійсними. Разом з тим практика господарських судів розглядає позови про визнання договорів неукладеними як такі, що є непідвідомчими судам, оскільки: по-перше, такі договори не створюють ніяких правових наслідків, а тому не можуть призвести до порушення будь-чиїх прав, отже, і визнання договору неукладеним не може цих прав захистити; по-друге, сторона, яка помилково виконала неукладений *115 договір, вправі звернутись до суду з позовною вимогою про застосування наслідків безпідставного набуття майна. Таким чином, в частині неукладених угод господарськими судами здійснено апробацію такого підходу, який можна розглядати як взірець для встановлення належного регулювання відносин з приводу всіх нікчемних угод.
Тому, на наш погляд, регулювання в частині недійсності правочинів має здійснюватись виходячи з таких концептуальних засад:
а) недійсні правочини (нікчемні правочини та анульовані оспорювані правочини) не створюють цивільно-правових наслідків;
б) нікчемними є правочини, що не відповідають законодавству. Виконання нікчемних правочинів тягне ті наслідки, які встановлені на випадок безпідставного набуття майна;
в) оспорюваними є правочини, які можуть бути анульовані з підстав і у випадках (пов’язаних з дефектами волі), встановлених законом. Виконання оспорюваних правочинів у разі їх анулювання тягне ті наслідки, які встановлені на випадок, коли підстава набуття майна згодом відпала.
Розглянемо, якою мірою чинний Цивільний кодекс України (далі - ЦК) відповідає цим засадам.
У ЦК зроблено важливий крок щодо виправлення однієї з помилок ЦК УРСР (юридико-технічної) – запроваджено терміни «нікчемний правочин» та «оспорюваний правочин», а також зроблена спроба виправлення другої помилки ЦК УРСР шляхом запровадження застосування наслідків набуття, збереження майна без достатньої правової підстави до недійсних правочинів (ч.3 ст.1212). Разом з тим ці (вкрай необхідні) новели введено непослідовно і неповно. Крім того, у ЦК України введені інші суперечливі новели щодо недійсних правочинів, які зводять нанівець позитивні новели, призводять до заплутування регулювання і спричиняють численні труднощі у правозастосуванні.
Так, неоднозначно застосовується на практиці п.2 ч.2 ст.16 ЦК, який визначає визнання правочину недійсним одним із способів захисту прав - без уточнення, що йдеться лише про оспорюваний правочин. Тому хоча ч.2 ст.215 ЦК встановлює, що визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається, судді ще часто розглядають такі справи по суті, не дивлячись на те, що визнання нікчемного правочину недійсним не є способом захисту прав або інтересів [1, с.83], [2, с.27]. Такий підхід окремих суддів не відповідає практиці Верховного Суду України, постановами якого провадження у справах про визнання нікчемних правочинів недійсними закриваються [3, с.13].
Останній абзац ч.2 ст.16 містить також положення про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений, зокрема, договором. Це положення суперечить ст.19 Конституції України, згідно з якою учасники цивільних відносин не можуть встановлювати для судової гілки державної влади способи, у які вона має діяти, оскільки такі способи визначаються лише законом. Зазначене положення не може застосовуватись судами, оскільки застосування положень законів, які суперечать Конституції України, означало б порушення ст.8 Конституції України, якою встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу та що норми Конституції України є нормами прямої дії.
Невдалим є формулювання ст.ст.203 та 215 ЦК (до речі, при роботі над проектом ЦК потреба у ст.203 ЦК була предметом дис- *116 кусії [4, с.352]). У ст.203 ЦК зазначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: відповідність цивільному законодавству та моральним засадам суспільства (ч.1); необхідний обсяг цивільної дієздатності учасника правочину (ч.2); вільність і відповідність волевиявлення учасника його внутрішній волі (ч.3); додержання форми, встановленої законом (ч.4); спрямованість на реальне настання правових наслідків (ч.5); відповідність правочину, що вчиняється батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.6). Використання у цій статті терміну «чинність правочину» викликає питання щодо його тотожності терміну «дійсність правочину». Власне, питання зводиться до того, чи може правочин, який не відповідає вимогам ст.203 ЦК, а тому є нечинним, бути при цьому дійсним, чи нечинність правочину означає його нікчемність, крім винятків, встановлених спеціальними нормами. Здається, відповідь на це питання можна знайти у ч.1 ст. 215 ЦК, відповідно до якої недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5-6 ст.203 ЦК, є підставою недійсності правочину.
Разом з тим у ч.2 ст.215 ЦК нікчемний правочин визначається як такий, недійсність якого встановлена законом; у ч.3 цієї статті сказано, що якщо недійсність правочину «прямо» не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Багато дослідників тлумачать ці положення таким чином, що якщо закон не містить слів «такий-то правочин є недійсним», то він не є нікчемним, навіть якщо він не відповідає законодавству; при цьому невідповідність законодавству тягне оспорюваність правочину. З таким тлумаченням погодитися не можемо.
Будь-яка імперативна норма, яка встановлює обов’язковість певної поведінки, або відносно диспозитивна норма, яка встановлює межі дозволеної поведінки, тим самим імперативно забороняє іншу поведінку, крім обов’язкової, або імперативно забороняє поведінку, що виходить за межі дозволеної. Вчинення правочину, який не відповідає законодавству, означає здійснення особою незаконних дій, спрямованих на заборонене (зокрема у заборонений спосіб) набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дієвість законодавчої заборони за загальним правилом не може залежати від волі особи, і в будь-якому разі не може залежати від волі недобросовісної особи. Звідси випливає загальне правило про нікчемність правочину, який не відповідає законодавству.
У зв’язку з цим викликає інтерес позиція З.В.Ромовської. На думку цієї вченої загальна модель недійсного правочину може бути сконструйована на підставі ч.1 ст.203 ЦК: недійсним є такий правочин, який суперечить вимогам Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства [4, с.373]. Коментуючи ст.215 ЦК, З.В.Ромовська зазначає, що хоча у ч.3 ст.1235 ЦК немає вказівки на нікчемність частини заповіту, у якій знехтуване право на обов’язкову частку у спадщині, нікчемність такої частини заповіту не викликає сумніву [4, с.375].
*117 Що ж до оспорюваних правочинів, то можливість анулювання із зворотною силою (дійсного до того) правочину в залежності від волі особи може передбачатись законом лише як виняток із загального правила про нікчемність правочину, який не відповідає законодавству. Такі винятки можуть встановлюватись за наявності дефекту волі добросовісної особи з тим, щоб надати такій особі можливість після усунення дефекту самостійно оцінити його ступінь та вплив на волевиявлення. Із зазначеного зокрема випливає, що перелік оспорюваних правочинів має бути вичерпним.
Принагідно зауважимо, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, насправді не означає невідповідності правочину закону, якщо недодержання письмової форми відповідно до закону не має наслідком недійсності правочину. У цьому випадку встановлене законом правило про вчинення правочину в письмовій формі (наприклад, правило ч.1 ст.208 ЦК) лише має вигляд імперативної норми, але такою не є. Таке правило є диспозитивним, бо дозволяє сторонам вчиняти правочин як у письмовій, так і в усній формі, але при цьому згідно з абзацом другим ч.1 ст.218 ЦК імперативно обмежує доказову базу в разі, якщо правочин вчинено в усній формі, причому це ніяк не позначається на дійсності такого правочину. Іншими словами, встановлення у законі вимог щодо письмової форми правочину, якщо недодержання такої форми не тягне недійсність правочину, а лише обмежує доказову базу, уявляє собою юридико-технічну помилку (подібна помилка містилась і у ч.1 ст.45, ст.46 Цивільного кодексу УРСР). На наш погляд, належний юридико-технічний спосіб обмеження доказової бази полягає не у встановленні вимог щодо письмової форми певних правочинів, а у встановленні правила про те, що вчинення таких правочинів не може доводитись свідченнями свідків.
Недоречною, на наш погляд, є ст.204 ЦК. Помилкова вже назва цієї статті – “Презумпція правомірності правочину”. Багато дослідників, покладаючись на цю назву, вважають, що ст.204 ЦК встановлює презумпцію, яка спростовується нормою закону або судовим рішенням. Між тим в основі презумпції лежить припущення [5, с. 60], яке визнається доведеним, доки немає доказів протилежного [6, с.265]. Іншими словами, спростовувана презумпція визначає, на яку із сторін судового процесу покладається тягар доказування. Такою стороною, зрозуміло, не може бути ні норма закону, ні судове рішення. Насправді нормою закону або судовим рішенням презумпція може встановлюватись, а не спростовуватись. Крім того, ст.204 ЦК не містить у собі жодного припущення, а натомість лише надає визначення поняття правомірного правочину як такого правочину, недійсність якого «прямо» не встановлена законом і який не визнаний судом недійсним. Звичайно, законодавець може визначити те чи інше поняття таким чином, яким вважає за доцільне, якщо використання поняття з таким змістом потрібне для встановлення регулювання. Але ж термін “правомірний правочин” у ЦК ніде, крім ст.204, не використовується, а термін “неправомірний правочин” не використовується у ЦК взагалі. Отже, ст.204 ЦК є байдужою для регулювання, що свідчить про відсутність будь-якої потреби у цій статті, а відтак і про її шкідливість.
В абзаці першому ч.1 ст.216 ЦК сказано, що недійсний пра- *118 вочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а в абзаці другому цієї частини встановлене правило про так звану «двосторонню реституцію». Між тим недійсність правочину повинна означати відсутність будь-яких цивільно-правових наслідків такої недійсності [1, с.82]. Наслідки ж виконання нікчемного правочину мають бути ті самі, що і в разі безпідставного набуття майна. Натомість оспорюваний правочин створює саме ті наслідки, що і відповідний дійсний правочин, бо до визнання оспорюваного правочину недійсним він є дійсним. У разі визнання оспорюваного правочину недійсним наслідки його виконання мають бути ті самі, що і в разі, коли підстава набуття майна згодом відпала.
У ч.2 ст.216 ЦК встановлене загальне правило про відшкодування винною стороною збитків та моральної шкоди, завданої у зв'язку із вчиненням недійсного правочину (так звана «culpa in contrahendo»). Розміщення цього правила у ст.216 ЦК, яка має назву «Правові наслідки недійсності правочину», є невдалим, бо обов’язок з відшкодування не є таким наслідком, хоча недійсність правочину за цією частиною є необхідною умовою виникнення цього обов’язку.
Відповідно до ч.ч.3, 4, 5 ст.216 ЦК правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів; правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін; вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою, суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Відповідно до ч.4 ст.258 ЦК позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Помилковість цих положень випливає з помилковості уявлення про те, що нікчемний правочин може мати якісь цивільно-правові наслідки.
У ч.1 ст.227 ЦК зазначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним, а у ч.2 цієї статті – що якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином. Незрозуміло, навіщо встановлювати певні правила щодо вчинення правочину без ліцензії юридичною особою, не встановлюючи таких самих правил щодо вчинення правочину фізичною особою. Втім, на наш погляд, ч.1 ст.227 ЦК взагалі не повинна застосовуватись, оскільки ліцензуванню підлягають певні види господарської діяльності (ч.3 ст.3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»), а не правочини. Отже, відсутність ліцензії на здійснення певного виду господарської діяльності сама по собі не повинна впливати на дійсність правочинів, що вчиняються під час здійснення такої господарської діяльності. Водночас заінтересована особа може оспорити правочин, вчинений в результаті введення в оману щодо наявності ліцензії в іншої сторони, посилаючись на це як на обставину, яка має істотне значення, на підставі ст.230 ЦК (ми не обговорюємо тут *119 обґрунтованості правила ч.2 ст.230 ЦК про відшкодування збитків у подвійному розмірі). При цьому перелік обставин, які мають істотне значення, наведений у першому реченні абзацу другого ч.1 ст.229 ЦК (помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням), на наш погляд не можна вважати вичерпним. Зокрема, за свідченням З.В.Ромовської помилка в суб’єкті випадково не була включена до числа тих, що мають істотне значення [4, с.391].
Вважаємо невдалим визначення правочину, який порушує публічний порядок, що міститься у ч.1 ст.228 ЦК. По-перше, ця частина включає і ті правочини, які не можуть вважатись нікчемними, наприклад, договір з власником про знищення його майна (договір з власником про знесення його будинку, утилізацію автомобіля тощо). По-друге, невдалий спосіб формулювання викликає уявлення, ніби ч.1 ст.228 ЦК містить вичерпний перелік правочинів, що порушують публічний порядок, хоча він явно не охоплює всіх таких правочинів [7, с.48].
Суперечливою є ч.2 ст.234 ЦК, згідно з якою фіктивний правочин визнається судом недійсним. Таке формулювання сприймається деякими дослідниками як вказівка на оспорюваність фіктивного правочину [8, с.88], [9, с.578]. Між тим відповідно до ч.1 ст.234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Отже, ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям всіх сторін правочину [10, с.188], тобто намір створення правових наслідків хоча б однією із сторін правочину виключається. Враховуючи, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто не відповідає визначенню поняття «правочин», що міститься у ч.1 ст.202 ЦК, доходимо висновку про те, що фіктивний правочин не створює цивільно-правових наслідків. Зважаючи на те, що законодавець все ж визнав за можливе позначити поняття, яке не відповідає легальному визначенню поняття «правочин», терміном «фіктивний правочин», ми погоджуємося з думкою Є.О.Харитонова про те, що фіктивний правочин є нікчемним правочином [11, с.226]. З цього випливає, що ч.2 ст.234 ЦК суперечить ч.2 ст.215 ЦК, згідно з якою визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно з п.1 ч.3 ст.1212 ЦК положення глави 83 “Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави” застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Спроба виправлення другої помилки ЦК УРСР шляхом запровадження застосування наслідків набуття, збереження майна без достатньої правової підстави до випадків виконання недійсних правочинів є, безумовно, похвальною. Але, на жаль, не дуже вдалою, бо складається враження, ніби у п.1 ч.3 ст.1212 ЦК йдеться лише про вимоги про повернення виконаного за недійсним правочином, ніби інші наслідки набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (зокрема відшкодування доходів) не застосовуються як наслідки виконання недійсного правочину. На наш погляд, ситуацію можна виправити шляхом виключення з ЦК деяких зайвих положень, а саме абзацу другого ч.1 ст.216 ЦК та п.1 ч.3 *120 ст.1212 ЦК. Це автоматично призведе до того, що положення глави 83 щодо наслідків набуття, збереження майна без достатньої правової підстави та наслідків того, що підстава, на якій майно було набуте, згодом відпала, будуть застосовуватись щодо наслідків передання майна на виконання нікчемного правочину та оспорюваного правочину, визнаного судом недійсним.
З викладеного вище зрозуміло, що норми ЦК щодо недійсності правочинів містять велику кількість невдалих положень (при тому, що ми не ставили мети вказати на усі такі помилки). Відтак слід провести роботу щодо внесення змін до цих норм.
Перед виконанням зазначеної роботи доцільно обговорити спосіб анулювання оспорюваних правочинів: чи варто зберегти сьогоднішній спосіб анулювання шляхом визнання судом правочинів недійсними, чи краще встановити спосіб анулювання шляхом вчинення одностороннього правочину. Останній з зазначених способів застосовується, зокрема, у Німеччині, до права якої українське цивільне право історично тяжіє.
1. Гусак М., Данішевська В., Попов Ю. Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за Цивільним кодексом УРСР // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №3. – С.80-84. Режим доступу: http://www.geocities.com/popov_yuri/15_pravochyny_nedijsni_CC_URSR.htm.
2. Рожкова М.А. Недействительность дозволенных и недозволенных действий // Недействительность в гражданском праве: проблемы, тенденции, практика: Сборник статей / Отв.ред. М.А.Рожкова. – М.: Статут. – 2006. – С.7-57.
3. Верховний Суд України. Постанова від 25 вересня 2007 р. / Справа №21-405во07 // Правовий тиждень. – 2008. - №6. – С.13.
4. Ромовська З.В. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.: Атіка. – 2005. – 560 с.
5. Лотфуллин Р.К. Юридические фикции в гражданском праве. – М. – 2006. – 213 с.
6. Черепахин Б.Б. Юридическая природа и обоснование приобретения права собственности от неуправомоченного отчуждателя / в кн.: Черепахин Б.Б. Труды по гражданскому праву. – М. – 2001. – 479 с.
7. Гусак М., Данішевська В., Попов Ю. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України // Право України. – 2007. - №7. – С.45-49. Режим доступу: http://www.geocities.com/popov_yuri/15_zobov_nedijsni_GC.htm.
8. Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / Під редакцією Яреми А.Г., Ротаня В.Г. – К., 2005. – 336 с.
9. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України / А.Г.Ярема, В.Я.Карабань, В.В.Кривенко, В.Г.Ротань. – Т.1. – К., Севастополь – 2004. – 928 с.
10. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К. – 2004. – 928 с.
11. Цивільне право України / Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К. – 2005. – 776 с.
Опубліковано: Право України. – 2009. - №6. – С.114-120.