Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України
В. ДАНІШЕВСЬКА
Ю. ПОПОВ
Згідно з ч.2 ст.4
Господарського кодексу України (далі - ГК) особливості регулювання майнових
відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом. Відповідно до ч.2
ст.9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) законом можуть бути передбачені
особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених
положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері
правового регулювання тих майнових відносин, учасником яких є суб’єкт
господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК [1, с.16]. По
такому шляху йде сьогодні, в цілому, і судова практика.
Разом з тим послідовному
дотриманню такого підходу заважають випадки, коли ГК замість встановлення
певних особливостей регулювання майнових відносин (а для цього принаймні слід
використовувати той же термінологічний апарат), запроваджує правила, які не
можуть розглядатись як спеціальні. Зазначене не сприяє гармонійному поєднанню
норм ЦК та ГК у систему загальних та спеціальних норм. Тому окремі спроби [2]
надати рекомендації щодо застосування на практиці обох кодексів є досить
суперечливими і демонструють численні труднощі. Власне, необхідність узгодження
ГК та ЦК була очевидною ще в момент їх прийняття. Це, звичайно, не означає, що
норми ГК мають бути приведені у відповідність до ЦК - у процесі узгодження
зміни слід вносити, на наш погляд, до обох кодексів.
Метою цієї статті є аналіз
норм ГК щодо недійсності господарських зобов’язань, а норми ЦК щодо недійсності
правочинів будуть розглянуті окремо.
Статті 207, 208 ГК та Розділ ІV “Правочини.
Представництво” ЦК є неузгодженими як за термінологією, так і за підставами
визнання зобов’язань (в термінології ГК) та правочинів (в термінології ЦК)
недійсними.
Так, ЦК поділяє правочини, які не створюють тих
наслідків, на які вони направлені, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких
застосовуються принципово різні правила. Це не є новелою ЦК, зазначений поділ є
давно відомим [3, с.169]. Разом з тим новелою є виправлення юридико-технічної
помилки Цивільного кодексу УРСР, який містив такий поділ, але не застосовував
відповідних термінів [4, с.80]. Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані і
ті зобов’язання, які виникають з правочинів, які за ЦК є нікчемними. Дійсно,
згідно з ч.1 ст.207 ГК господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам
закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і
суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б
одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може
бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади
визнано судом недійсним повністю або в частині.
З тексту ч.1 ст.207 ГК можна зробити висновок, що
зобов'язання, “вчинене” з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і
суспільства, віднесене за ГК до оспорюваних. Між тим правочин, вчинений з
метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не може не
порушувати тим самим публічний порядок. Але такі пра-
Вірність віднесення правочинів, вчинених з метою, яка
завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, до нікчемних, легко
продемонструвати на прикладі. Розглянемо випадок укладення договору суб’єктом
господарювання з державною службовою особою про вчинення останньою дій,
направлених на незаконне заволодіння суб’єктом господарювання державним майном.
Зрозуміло, що не можна надавати правового захисту сторонам такого договору.
Зокрема, якщо жодна із сторін або орган державної влади не звернулась з позовом
про визнання договору недійсним або якщо строк позовної давності за таким
позовом пропущено, не можна тим не менше задовольняти позов службової особи до
іншої сторони про оплату наданих позивачем послуг. І зовсім вже анекдотичним
було б задоволення позову суб’єкта господарювання до службової особи про
виконання зобов’язання в натурі.
Крім того, ч.1 ст.207 ГК містить шкідливе положення
про те, що господарське зобов'язання може бути визнано судом недійсним на
вимогу не тільки однієї із сторін, а і на вимогу «відповідного» органу
державної влади (тобто порушується принцип диспозитивності в частині вільного,
на власний розсуд здійснення особою своїх прав). Держава не повинна звертатись
з позовом про визнання недійсним господарського зобов’язання, змістом якого не
є права чи обов’язки держави.
У зв’язку з викладеним цікавим є російський досвід щодо позовів
податкових органів про визнання недійсними правочинів, вчинених платниками
податків. Свого часу деякі арбітражні суди дійшли висновку, що такі справи не
підвідомчі судам. Що ж до податкових зобов’язань, то вони виникають не
внаслідок визнання угоди недійсною, а внаслідок застосування сторонами угоди
наслідків її недійсності [5, с.35]. Крім того, юридична кваліфікація угод як
нікчемних сама по собі не потребує звернення до суду. З цього приводу у постанові
Федерального арбітражного суду Північно - Кавказького округу від 18.02.2003 р.
№ Ф08-276/2003-111А зазначено, що звернення до суду з позовом про визнання
угоди недійсною з метою застосування податкових наслідків не вимагається [5,
с.36]. На жаль, як вбачається з постанови Президії Вищого Арбітражного Суду
Російської Федерації від 07.06.2005 р. № 924/05 [6, с.324-327], цим судом не
підтримано зазначений підхід.
У ч.2 ст.207 ГК йдеться про можливість визнання
недійсною нікчемної умови господарського зобов’язання, але визначення поняття
“нікчемна умова зобов’язання” немає. Між тим, як відомо, зобов’язання є
правовідношенням, зміст якого складають права та обов’язки сторін; що таке
“умова зобов’язання”, а тим більш “нікчемна умова зобов’язання”, є невідомим.
Що ж до нікчемних правочинів, то визнавати їх недійсними не слід, бо таке
визнання не є способом захисту прав або інтересів [4, с.84].
Типові договори, умови яких передбачається визнавати
нікчемними у ч.2 ст.207 ГК, не є господарськими договорами, а у значенні, що
використовується у ГК, уявляють собою нормативні акти (ч.2, абзац четвертий ч.4
ст.179 ГК). Відтак у будь-якому разі розміщення правил щодо типових договорів у
ст.207 ГК є недоречним [7, с.389].
Слід також взяти до уваги, що оскільки згідно з ч.2
ст.179 ГК Кабінет Міністрів України, інші уповноважені ним органи виконавчої
влади можуть затверджувати типові договори лише у визначених законом випадках,
то саме у цих випадках доцільніше було б законом встановлювати вимоги до
окремих типових договорів, що дало б змогу врахувати специфіку тих чи інших
відносин. Втім, повноцінність такої форми нормативних актів як типові договори,
а відтак і обґрунтованість її існування, видається дискусійною.
Розглянемо тепер перелік умов договорів приєднання,
які згідно з ч.2 ст.207 ГК визнаються нікчемними.
Перший вид таких умов містить два підвиди - умови,
що: а) виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця
робіт (послуг) або б) взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних
обов’язків. Що стосується першого підвиду, відмітимо, що ч.2 ст.634 ЦК надає
стороні, що приєдналася, більш широкі можливості захисту своїх прав. Крім того,
у ч.2 ст.207 ГК йдеться про заборону обмеження відпо-
Другий вид умов договорів приєднання, які згідно з ч.2 ст.207 ГК визнаються нікчемними, це умови, що допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов. На наш погляд, це обмеження є недостатнім: має бути встановлене таке регулювання, щоб договірна умова про право на односторонню відмову від будь-якого договору або односторонню зміну його умов вважалася нікчемною, крім випадків, коли для певних договорів таке право передбачене законом. На жаль, чинними ГК та ЦК передбачене протилежне. Так, згідно з ч.1 ст.188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором; відповідно до ч.1 ст.651 ЦК зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Між тим заява про зміну або розірвання договору є одностороннім правочином; здатність вчиняти правочини не є суб’єктивним правом, а відноситься до правоздатності, обсяг якої не повинен встановлюватись договором. Відтак, на наш погляд, слід повернутись до регулювання, що встановлювалось ст.162 ЦК УРСР: одностороння відмова від виконання зобов’язання та одностороння зміна умов договору не допускаються, крім випадків, встановлених законом.
У першому реченні ч.3 ст.207 ГК встановлюється, що
виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним, припиняється
повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що
вважається недійсним з моменту його виникнення. У цьому положенні важко знайти
особливості регулювання порівняно із ч.1 ст.236 ЦК (нікчемний правочин або
правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення), але
формулювання ГК є вочевидь невдалим ("виконання ... вважається недійсним”,
до того ж “з моменту його виникнення").
Друге речення ч.3 ст.207 ГК передбачає можливість
визнання зобов’язання недійсним і його припинення на майбутнє у випадку, якщо
за змістом зобов’язання воно може бути припинене лише на майбутнє. На наш
погляд, випадків, коли за змістом зобов’язання воно може бути припинене лише на
майбутнє, не існує.
Дійсно, згідно з частиною другою ст.236 ЦК України
якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє,
можливість настання їх у майбутньому припиняється. Це, звичайно, не означає, що
такий правочин слід вважати недійсним лише з відповідного моменту у майбутньому
– він має розглядатись як недійсний вже з моменту його вчинення. Якщо за
правочином, визнаним недійсним, права та обов'язки передбачалося встановити до
його визнання недійсним, але правочин не було виконано, такий правочин також
має розглядатись як недійсний з моменту укладення. Якщо ж одна або всі сторони
виконали обов’язки, передбачені нікчемним договором або договором, визнаним
недійсним, мають застосовуватись наслідки набуття майна без достатньої правової
підстави або на підставі, яка згодом відпала [4, с.83].
Багато труднощів у судовій практиці викликає
застосування ч.1 ст.208 ГК.
Згідно з цією нормою якщо господарське зобов'язання
визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам
держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання
зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все
одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною
з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все
належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності
наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій
стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного
стягується за рішенням суду в доход держави.
Перш за все відмітимо, що правочин, вчинений (в
тексті ч.1 ст.208 ГК використаний невдалий
До речі, слід відмітити невдале визначення правочину,
який порушує публічний порядок, що міститься у ч.1 ст.228 ЦК. Згідно з цією
частиною правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був
спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина,
знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної
Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Важко не
помітити, що, по-перше, цей перелік помилково включає і ті правочини, які не
можуть вважатись нікчемними (наприклад, договір з власником про знесення його
будинку, утилізацію автомобіля тощо). По-друге, невдалий спосіб формулювання,
застосований у ч.1 ст.228 ЦК, викликає уявлення, ніби зазначений перелік є
вичерпним [7, с.403]. З таким тлумаченням ч.1 ст.228 ЦК погодитись не можна.
Дійсно, перелік явно не охоплює всіх правочинів, що порушують публічний
порядок. В якості прикладів можна вказати на договори про захоплення державної
влади або про здійснення шпигунських дій на користь іноземної держави. Виходячи
з того, що в праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть
небезпечним [8, с.31], вважаємо, що ч.1 ст.228 ЦК слід виключити.
Далі, зміст ч.1 ст.208 ГК не відповідає назві ст.208
ГК, оскільки ця частина насправді не встановлює ні наслідків визнання
господарського зобов’язання недійсним, ані наслідків вчинення такого правочину.
Зазначена норма (що є близькою за змістом до ст.49 ЦК УРСР, але містить і деякі
відмінності) встановлює можливість застосування судом публічно-правової
конфіскаційної санкції за порушення імперативної вимоги закону (яка полягає у
забороні вчинення правочинів з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави
і суспільства). Зазначена санкція є адміністративно-господарською санкцією,
оскільки відповідає визначенню ч.1 ст.238 ГК (за змістом цієї норми
адміністративно-господарською санкцією є заходи організаційно-правового або
майнового характеру, що застосовуються до суб'єктів господарювання за порушення
встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності).
Тому, до речі, така санкція не може застосовуватись у разі пропущення строків,
встановлених ст.250 ГК. Згідно із статтею 41 Конституції України конфіскація
майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та
порядку, встановлених законом. Тому виникнення обов’язку по передачі майна в
доход держави не може бути ні наслідком вчинення правочину з метою, яка завідомо
суперечить інтересам держави і суспільства, ні наслідком визнання такого
правочину недійсним, оскільки такий обов’язок згідно із зазначеною статтею
Конституції не може виникнути ні безпосередньо в силу закону, ні бути наслідком
іншого судового рішення, а виникає лише в результаті прийняття судом саме
рішення про застосування такої санкції.
Застосування публічно-правової санкції не може
залежати від дійсності чи недійсності правочину, оскільки така недійсність є
приватноправовим інститутом. У свою чергу, дійсність чи недійсність правочину
не залежить від того, чи застосовано публічно-правову санкцію, чи ні. Відтак
правочин (якщо він є оспорюваним) може бути визнаний недійсним за позовом
сторони, але ніяк не державного органу, який натомість може ініціювати застосування
судом публічно-правової санкції незалежно від визнання чи невизнання правочину
недійсним.
Проілюструємо це прикладом. Так, у разі заволодіння
чужим майном або придбання права на майно шляхом обману з боку шахрая, він може
бути притягнутий до кримінальної відповідальності на підставі ст.190
Кримінального кодексу України, причому таке притягнення жодним чином не
пов’язується із визнанням недійсним правочину, вчиненого потерпілим під впливом
обману, за яким майно або права на нього передані злочинцю. У свою чергу,
визнання чи невизнання такого правочину недійсним (якщо потерпілий звернувся з
таким позовом) ніяк не залежить від того, чи був притягнутий злочинець до
кримінальної відповідальності, чи ні. При цьому, звичайно, слід мати на увазі,
що вирок у кримінальній справі згідно з ч.4 ст.61 Цивільного процесуального
кодексу України та ч.3 ст.35 Господарського процесуального кодексу України має
преюдиціальне значення.
Метою державного органу, що звертається до суду на
підставі ч.1 ст.208 ГК, є якраз застосування санкції, передбаченої цією нормою,
а задоволення позовної вимоги про визнання правочину недійсним не створює для
держави правових наслідків. Розглянемо випадок, коли суд у конкретній справі
припинив провадження в частині визнання правочину (господарського зобов’язання)
недійсним, але застосував санкцію, передбачену ч.1 ст.208 ГК. Чи буде
оскаржуватись таке судове рішення з боку державного органу? Зрозуміло, що ні.
Крім того, передбачена ч.1 ст.208 ГК конфіскація на
користь держави майна, яке було предме-
Це ясно видно у разі, коли намір вчинення правочину з такою метою був лише у однієї сторони. За правилом ч.1 ст.208 ГК в цьому разі з другої (невинуватої) сторони стягується (конфіскується) все одержане нею від першої сторони в доход держави, незалежно від того, чи повернуто фактично другій стороні все одержане першою стороною, а санкція застосовується навіть якщо можливість такого повернення втрачена. Таким чином, у цьому разі публічно-правова конфіскаційна санкція фактично застосовується до особи, яка діяла без умислу на вчинення протиправних дій [9, с.181].
Нарешті, в самому ГК не додержана єдність
термінології. Так, в ст.ст.207, 208 йдеться про визнання недійсними
зобов’язань, в той час як в ст.20 – про визнання недійсними господарських угод,
в ст.178 – про недійсність умов зобов’язання, в ст.183 – про визнання в
судовому порядку державного замовлення недійсним, в ст.367 – про недійсний
договір. Що ж до застосування словосполучення «недійсність господарського
зобов’язання», то воно піддавалось критиці у літературі [7, с.375].
З викладеного випливає, що норми ГК України, які
стосуються недійсності господарських зобов’язань, потребують істотного
удосконалення як в частині термінології, так і в частині регулювання.
1. Науково-практичний коментар
Господарського кодексу України / Кол. Авт.: Г.Л.Знаменський, В.В.Хахулін,
В.С.Щербина та ін.; За заг. Ред. В.К.Мамутова. – К., 2004. – С.688.
2. Проблемні питання у застосуванні Цивільного
і Господарського кодексів України / Під редакцією Яреми А.Г., Ротаня В.Г. – К.,
2005. – С.336.
3. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского
права. – Тула, 2001. – С.720.
4. Гусак М., Данішевська В., Попов Ю.
Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за Цивільним кодексом УРСР //
Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №3. – С.80 - 84. Інтернет -
адреса: http://www.geocities.com/popov_yuri/15_pravochyny_nedijsni_CC_URSR.htm.
5. Недействительные сделки:
гражданско-правовые и налоговые последствия/Под общей ред. В.В.Семенихина. –
М., 2006. – С.96.
6. Трофимов В.Н.
Недействительность сделок: сборник судебной практики с комментариями. – М.,
2006. – С.360.
7. Беляневич О.А. Господарське договірне
право України (теоретичні аспекти). – К., 2006. – С.592.
8. Хворостянкіна А. Дефініції в
законодавчих текстах: питання теорії // Право України. – 2005. - №11. – С. 28 -
32.
9. Кот О.О. До питання про визнання
недійсними угод, укладених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства
// Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.177 - 182.
Опубліковано: Право України. – 2007. - №7. – С.45-49.