НІКЧЕМНІ ТА ОСПОРЮВАНІ ПРАВОЧИНИ: РЕГУЛЮВАННЯ ЗА ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УРСР
Микола Гусак
Юрій Попов
Центр комерційного права
Помилки регулювання за ЦК УРСР
ЦК УРСР був призначений для обслуговування майнового обороту у соціалістичному суспільстві (і успішно з цим справлявся). Тому, з одного боку, він не містив багатьох необхідних капіталістичному суспільству правових інститутів, а з іншого боку мав відповідну концептуальну спрямованість, не у всьому прийнятну сьогодні. Далеко не всі концептуальні вади зараз подолані, багато з них і досі негативно впливають на сучасне цивільне право України. Зокрема, виведення за радянських часів із цивільного обігу землі та повернення її в такий похапцем, у непродуманий спосіб має сьогодні наслідком штучний правовий відрив будинків та інших споруд від землі, визнання нерухомістю як землі, так і будинків, що на землі розташовані. Іншим прикладом може бути так званий принцип реального виконання, збережений чомусь і в ЦК України.
Втім, концептуальна спрямованість ЦК УРСР диктувалася тодішніми умовами. Якщо ж сприймати концептуальні засади як даність, від якої не можна було відійти, і давати професійну оцінку цього документа, то, на наш погляд, Цивільний кодекс УРСР у своїй первісній редакції уявляє собою зважений закон дуже високої якості як за критерієм регулювання, що ним встановлювалося, так і за критерієм рівня юридичної техніки. Разом з тим, на нашу думку, ЦК УРСР в частині регулювання відносин з приводу недійсних угод містив дві суттєві помилки.
Перша з цих помилок була юридико-технічною і полягала у тому, що для нікчемних та оспорюваних угод застосовувався один і той же термін – недійсні угоди. При цьому хоча ЦК УРСР встановлював абсолютно різні правила для цих видів угод, однак застосування до них одного й того ж терміну на практиці призвело до змішування нікчемних та оспорюваних угод і суттєвих труднощів у правозастосуванні. Показовим є наявність різних підходів в офіційних позиціях Верховного Суду України (постанова Пленуму ВСУ України від 28.04.78 р. № 3 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” із змінами і доповненнями) та Вищого господарського суду України (роз’яснення ВАСУ України від 12.03.99 р. № 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” із змінами і доповненнями), в першу чергу, щодо можливості чи неможливості задоволення позовів про визнання угоди недійсною без одночасного застосування наслідків виконання недійсної угоди. Така неоднозначність позицій, однак, об’єктивно зумовлена і другою помилкою ЦК УРСР, яка полягала у встановленні спеціальних правил щодо наслідків укладення та виконання такої угоди. Так, частиною 2 ст.48 ЦК УРСР було встановлено, що по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Ця імперативна норма унеможливлювала застосування інших загальних правил щодо наслідків неправомірної поведінки, зокрема, в частині відшкодування доходів, які набувач мав або повинен був мати з цього майна, та інших наслідків безпідставного набуття майна, передбачених ст.469 ЦК УРСР.
Зазначені помилки ЦК УРСР (особливо перша з них) призвели до того, що у правозастосуванні було знівельовано принципову різницю між нікчемними та оспорюваними угодами, яка, як відомо, полягає в тому, що в разі нікчемності угоди юридичні наслідки не наступають силою закону, а в разі оспорюваності угоди юридичні наслідки, які вже настали, відпадають силою судового рішення (див., наприклад, [8, с.169]). Це є особливо прикрим з огляду на те, що ЦК УРСР містив підвалини належного регулювання. Критерієм розмежування нікчемних та оспорюваних угод могла б бути наявність чи відсутність у законі вказівки на можливість визнання судом угоди недійсною. Наявність такої (або подібної) вказівки (наприклад, ст.ст.53-57 ЦК УРСР) означає оспорюваність угоди. Якщо ж в законі вказано, що при тих чи інших обставинах угода є недійсною, але при цьому не встановлено такого способу захисту, як визнання судом угоди недійсною (наприклад, ст.ст.48, 49, 50 ЦК УССР), то така угода є нікчемною, тобто є недійсною в силу закону. Зазначений підхід автоматично зняв би питання про розгляд спорів про визнання угоди недійсною та застосування наслідків виконання такої угоди, бо це питання містить по суті два різних питання, на які за зазначеного підходу слід давати різні відповіді залежно від дефекту угоди:
- в разі оспорюваності угоди позов про визнання угоди недійсною може бути задоволений без одночасного застосування наслідків виконання такої угоди, оскільки в цьому разі визнання угоди недійсною є самостійним способом захисту прав, а саме – припиненням або зміною правовідношення;
- в разі нікчемності угоди може подаватися лише позов про застосування наслідків виконання такої угоди, але не позов про визнання угоди недійсною, оскільки в цьому разі висновок суду про нікчемність угоди є не способом захисту прав, а лише правовою оцінкою, місце якій (як і будь-яким іншим правовим оцінкам) в мотивувальній, а не резолютивній частині рішення.
На жаль, такому підходу стала на заваді перша (юридико-технічна) помилка в ЦК УРСР. Хоча питання термінології не є принциповими з теоретичної точки зору, але, як свідчить практика, введення невдалих термінів або невведення термінів там, де вони є бажаними, тобто суто юридико-технічна недолугість, може призвести до вкрай негативних наслідків. Зокрема, допущене в ЦК УРСР змішування термінів, що застосовувались до нікчемних та оспорюваних угод, призвело до розуміння ст.59 ЦК УРСР таким чином, що ця стаття встановлює можливість визнання недійсною не тільки оспорюваної, а і нікчемної угоди, хоча метою цієї статті є лише визначення моменту, з якого угода, визнана недійсною, вважається такою. Це, в свою чергу, призвело до численних спроб надати єдину відповідь на зазначені вище два питання – такі спроби пов’язані з юридико-технічною помилкою в ЦК УРСР, а відтак не можуть бути успішними.
До речі, частина друга ст.59 ЦК УРСР містила ще одну помилку в регулюванні, встановлюючи, що якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. Втім ця помилка є наслідком вказаної вище другої помилки ЦК УРСР. Згідно ж з частиною другою ст.236 ЦК України якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Таким чином, новий ЦК України вже не передбачає визнання “дії” угоди недійсною і припинення її на майбутнє.
Друга помилка ЦК УРСР - встановлення спеціальних наслідків виконання недійсних угод - призвела також до такого дивного явища в судовій практиці, як відмежування неукладених договорів від всіх інших нікчемних угод.
Згідно з сьогоднішньою усталеною судовою практикою у господарських справах позови про визнання договорів неукладеними є непідвідомчими судам, оскільки підписання таких договорів не створює правових наслідків, а тому не може призвести до порушення будь-чиїх прав; отже, і визнання договору неукладеним не може цих прав захистити. Якщо ж якась із сторін (або всі сторони) помилково виконали повністю або частково неукладений договір, то така сторона вправі була звернутись до суду з позовною вимогою про застосування наслідків безпідставного набуття майна, передбачених ст.469 ЦК УРСР, в тому числі про повернення безпідставно придбаного майна та відшкодування доходів, які набувач мав або повинен був мати з цього майна. Згідно з ч.3 ст.469 ЦК УРСР у разі неможливості повернути безпідставно придбане майно в натурі повинна була бути відшкодована його вартість, що мала визначатися на момент придбання.
Неукладений договір (коли не досягнуто згоди по всіх істотних умовах) вочевидь є таким, що не відповідає закону, тобто є різновидом нікчемної угоди. Звичайно, можна було б, наслідуючи Г.Ф.Шершеневича [8, с.168], в межах теоретичного дослідження позначати терміном “нікчемна угода” лише ті угоди, що не відповідають закону, але при цьому містять всі істотні умови, і виключати з об’єму цього поняття неукладені договори (в термінології Г.Ф.Шершеневича – “угоди, що не відбулися”). Таке спеціальне визначення, однак, застосовувати незручно як таке, що не відповідає ч.1 ст.48 ЦК УРСР, бо відсутність в договорі істотної умови означає його невідповідність закону, а ч.1 ст.48 ЦК УРСР передбачає дихотомічний поділ (відповідає закону – не відповідає закону) родового поняття лише на два видових (угода не є нікчемною - угода є нікчемною). Крім того, сам Шершеневич тут же на прикладі дарування підтвердив, що сучасне йому законодавство не слідує його визначенню (до речі, і його визначення поняття “мнимої угоди” відрізняється як від визначення за ст.58 ЦК УРСР, так і від смислу, що вкладався в це поняття сучасною Шершеневичу практикою). Тому нікчемні договори слід поділяти на укладені та неукладені, маючи при цьому на увазі, що при належному регулюванні наслідки їх виконання за загальним правилом мали б бути однаковими.
Легко бачити, що зазначений вище підхід став можливим у судовій практиці завдяки застосуванню до таких договорів на підставі ст.153 ЦК УРСР спеціального терміну “неукладені договори” для їх відмежування від інших недійсних угод, а також виходячи з того, що договір, який не укладено, просто не існує, - завдяки незастосуванню до таких договорів встановлених законом (зокрема, ч.2 ст.48 ЦК УРСР) правил про наслідки виконання інших недійсних договорів. Тим самим судовою практикою виправлено як першу помилку ЦК УРСР – вживання єдиного терміну “недійсна угода” для суттєво відмінних видів угод, так і другу помилку – встановлення штучних наслідків виконання таких угод. Такий підхід має наслідком створення доброго прикладу, закладення підвалин для встановлення в майбутньому належного регулювання відносин з приводу всіх нікчемних угод, та здійснення апробації такого регулювання судовою практикою.
Цей приклад, до речі, яскраво демонструє роль судів у правотворенні. Суди країни континентальної системи права не можуть прецедентом створювати норми права. Але зміст поняття “правотворення” не слід обмежувати встановленням текстів норм, а відносити до нього і інтерпретацію, тлумачення закону. Йдеться, звичайно, не про офіційне тлумаченя, яке вправі давати лише Конституційний Суд України, а про тлумачення у судовій практиці, без якого жодне правозастосування є неможливим. Таке тлумачення, що дається судом при розгляді справ, не має загальнообов’язкової сили і має значення лише для сторін у цих справах. При цьому, коли нова інтерпретація щодо певного правового питання поширюється настільки, що стає загальновживаною, усталеною можна казати про здійснення правотворення судовою практикою через створення правоположень. Цей механізм, з одного боку, забезпечує однакове застосування законодавства судами з того чи іншого питання протягом певного часу (доки не виникне необхідність у змінах), з другого - не потребує будь-якої офіційної фіксації (крім фіксації власне в судових рішеннях), а тому є досить гнучким для того, щоб своєчасно реагувати як на зміну законодавства, так і на розвиток доктрини.
Ймовірно, помилка щодо встановлення спеціальних правил про наслідки виконання недійсних договорів (яка з’явилась ще у Цивільному кодексі 1922 р.) пов’язана із перекрученням римського поняття “in integrum restitutio”, яке означало повернення сторін у первісний правовий стан шляхом анулювання (оспорюваної в сучасному розумінні) угоди, а не шляхом встановлення спеціальних правил про повернення сторонами одержаного за анульованою угодою. Немає ніяких підстав встановлювати такі наслідки на випадок виконання недійсної угоди, якщо законом встановлені загальні наслідки позадоговірної неправомірної поведінки. Слід зауважити, що ні історії римського права, ні правопорядкам сучасних зарубіжних країн не відомий будь-який механізм, спеціально призначений для регулювання майнових відносин сторін недійсної угоди; для цього використовуються універсальні засоби, в тому числі віндикаційні та кондикційні позови [9, с.244].
Наприклад, якщо власник передав майно в користування іншій особі на виконання неукладеного договору оренди, він міг вимагати повернення цього майна на підставі ч.1 ст.469 ЦК УРСР (зараз це передбачено статтею 1212 ЦК України). При цьому хоча власник, звичайно, не вправі був вимагати сплати йому орендної плати за неукладеним договором, він міг би на підставі ч.5 статті 469 ЦК УРСР (згідно якої правила цієї статті поширюються на випадок збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав, встановлених законом або договором) вимагати сплати йому суми орендної плати, яку користувач мав би сплатити за надання йому такого або подібного майна в користування за укладеним договором оренди чи найму.
Ясно, що при належному регулюванні такі ж самі наслідки мають наступати в разі передання майна в користування на виконання будь-якого нікчемного договору оренди.
Отже, сформований судовою практикою господарських судів поміркований підхід до неукладених договорів має бути законодавчо розповсюджений на всі нікчемні угоди. Цей підхід видається вірним, оскільки базується на глибинному принципі - він відображає пріоритет імперативної норми закону над волею учасників цивільних відносин. Саме тому вчинення правочину, що суперечить закону, може у випадках, встановлених законом, тягти публічно-правову відповідальність, але саме по собі (тобто якщо відсутнє порушення цивільних прав, пов’язане з дефектами волі чи волевиявлення) не повинне мати ні тих наслідків, настання яких бажали сторони, ні будь-яких інших цивільно-правових наслідків.
Позови про визнання недійсними нікчемних угод
У контексті формування законодавчих пропозицій цікавим є питання про визнання судами недійсними нікчемних угод. Існує досить поширена думка, що судове визнання недійсними нікчемних угод хоч і не є способом захисту порушеного суб’єктивного права, але є способом захисту охоронюваного законом інтересу [10, с.156], бо дозволяє прояснити права і обов’язки сторін.
З цього приводу, перш за все, слід зазначити, що сама необхідність використання в законодавстві понять охоронюваного законом інтересу та його захисту є дискусійною. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) зазначено, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, як правило, не визначаються у статтях закону; що охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права. Це наштовхує на думку, що вказівки на захист охоронюваного законом інтересу у статтях чинних законів є випадковими, а відтак і зайвими.
Цікавою є точка зору І.Бірюкова, який вважає, що захист інтересу, про який йдеться в ЦК України, викликатиме ускладнення як в правозастосовчій, так і правоохоронній діяльності, що в кінцевому наслідку може призвести до порушення суб’єктивних прав особи або до зловживання цими правами [11, с.20]. Здається, що прогноз І.Бірюкова, принаймні в частині ускладнень в правозастосовчій діяльності, вже починає збуватись. Про це побічно свідчить той факт, що Конституційний Суд України в зазначеному вище рішенні при тлумаченні положення частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України в аспекті поставленого у конституційному поданні питання про те, чи може акціонер звертатись до суду за захистом порушених прав іншої особи (акціонерного товариства, акціонером якого він є), був змушений одночасно з’ясовувати зміст поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України.
Втім, вступати у дискусію щодо захисту охоронюваного законом інтересу для цілей цієї статті немає потреби. Натомість досить звернути увагу на те, що насправді розгляд справи про визнання нікчемної угоди недійсною далеко не завжди прояснює права та обов’язки сторін, а може навіть створювати помилкове уявлення про ці права та обов’язки. Пояснимо це прикладом з практики господарського суду міста Києва.
Регіональне відділення Фонду держаного майна України (РВФДМУ) звернулось з позовом про визнання недійсним на підставі ч.1 ст.48 ЦК УРСР договору оренди нежитлового приміщення, укладеного колишніми державними підприємствами - ВАТ “П” як орендодавцем та ТОВ “С” як орендарем. Позов судом було задоволено. Виходячи з цього судового рішення, РВФДМУ, будучи впевненим у відсутності прав орендаря на користування приміщенням, звернулось з позовом про звільнення нежитлового приміщення орендарем, посилаючись на те, що договір оренди визнано судом недійсним. Але суд відмовив у позові, оскільки з’ясувалося, що раніше правопопередниками ТОВ “С” та ВАТ “П” було укладено інший договір оренди, який відповідає закону, строк оренди за яким не закінчився, а зобов’язання за яким не припинено новацією в зв’язку з нікчемністю договору, укладеного пізніше.
Отже, можна дискутувати з приводу того, чи потрібен у процесуальному законодавстві України (як це має місце, приміром, у процесуальному законодавстві Німеччини [12, с.132]) інститут встановлювального позову, метою якого є лише усунення сумнівів у правовідношенні, тобто з’ясування прав і обов’язків сторін, що викликають сумнів. Але в будь-якому випадку позов про визнання недійсними нікчемних угод такій меті не відповідає, а тому запроваджувати його не слід. Тим більше, що апробація, здійснена судовою практикою, не свідчить про необхідність запровадження позовів про визнання договорів неукладеними, а навпаки, демонструє відсутність будь-яких проблем у зв’язку з непідвідомчістю судам таких спорів.
1. Спасибо-Фатєєва І. Проблемні аспекти недійсних правочинів (на прикладі договору міни акцій) // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №7. – С.29.
2. Джунь В.В. До питання про обов’язковість застосування реституції у разі неправозгідності угоди // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.165.
3. Кот О.О. До питання про визнання недійсними угод, укладених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.177.
4. Павленко Д. Визнання угод недійсними на підставі ст.49 Цивільного кодексу // Юридичний журнал. – 2002. - №3. – С.91.
5. Калаур І. Окремі аспекти застосування правових наслідків нікчемних і оспорюваних правочинів // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №12. – С.48.
6. Спасибо-Фатєєва І.В. Нікчемні правочини та їх наслідки // Вісник господарського судочинства. – 2004. - №2. – С.178.
7. Беляневич О.А. До питання про недійсність господарських договорів // Вісник господарського судочинства. – 2004. - №2. – С.200.
8. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула. - 2001. – 720 с.
9. Тузов Д.О. Реституция и реституционные отношения в гражданском праве России // В кн.: Цивилистические исследования. Вып.1. М. - 2004. – С.213.
10. Тузов Д.О. Ничтожность и оспоримость сделок: классическая доктрина и проблемы российской цивилистики // В кн.: Цивилистические записки: Межвуз. сб. научн. трудов. Вып.2. - М. – Екатеринбург, 2002. – С.135.
11. Бірюков І. Інтерес і суб’єктивне цивільне право // Право України. – 2004. - №8. – С.18.
12. Давтян А.Г. Гражданское процессуальное право Германии. – М. - 2000. – 320 с.
Опубліковано: Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №3. – С.80.
http://popov-yuyu.narod.ru/15_pravochyny_nedijsni_CC_URSR.htm