Забезпечення виконання зобов'язання: прощання з міфом
Ю. ПОПОВ
Центр комерційного права
Частиною першою ст.546 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) до видів забезпечення виконання зобов'язання віднесені неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток. Дещо коротший перелік видів забезпечення виконання зобов'язання містився у ст.178 Цивільного кодексу УРСР (далі – ЦК УРСР), а ще раніше – у ст.1554 Зібрання законів цивільних (т.Х Зібрання законів Російської імперії). Наразі положення щодо забезпечення виконання зобов'язання виокремлені у главу 49 ЦК “Забезпечення виконання зобов'язання”, а підхід до видів забезпечення як до складових окремого правового інституту є загальноприйнятим. Між тим об’єднання такого різнорідного правового інструментарію у межах окремого інституту у даний час не зустрічається, здається, ніде, крім законодавства та доктрини країн колишнього СРСР. Це є приводом для уважного розгляду зазначеного підходу і, можливо, його переосмислення.
Правовим інститутом є група норм, що регулює однорідні та тісно пов’язані відносини даного виду [1, с.128], яка характеризується відносною автономністю [1. с.125]. Якщо інститут охоплює певні різновиди (підінститути), то для такого інституту характерним є встановлення загальних положень, які регулюють відносини всіх видів в межах інституту, та положень, які регулюють відносини окремих видів лише в межах підінститутів. Це зумовлює необхідність розгляду загальних положень про забезпечення виконання зобов'язання - як тих, що містяться у § 1 «Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язання» глави 49 ЦК «Забезпечення виконання зобов'язання (цей параграф охоплює три статті – 546, 547 та 548), так і тих, що містились у законах, що вже втратили силу. Такий розгляд потрібен, перш за все, щоб відповісти на питання про те, чи є ці правила дійсно необхідними [2], а відтак і на питання про те, чи є забезпечення виконання зобов'язання правовим інститутом. Одержання відповідей на зазначені питання є необхідним і з огляду на те, що поняттю «забезпечення виконання зобов'язання», *119 що наразі не має легального визначення, неможливо й дати скільки-небудь задовільного доктринального визначення [2], що свідчить про необхідність законодавчих змін принаймні в частині загальних положень про забезпечення виконання зобов'язання.
Стаття 1554 Зібрання законів цивільних була єдиною «загальною» статтею у розділі другому «Про забезпечення договорів та зобов’язань взагалі», але зазначена стаття лише визначала, що договори та зобов’язання можуть бути «укріплювані та забезпечувані» порукою, неустойкою, заставою нерухомості та закладом рухомого майна. Доктрина того часу відносила до забезпечень також завдаток [3, с.526], бо у ст.1685 Зібрання законів цивільних йшлося про можливість «забезпечити свою попередню умову завдатком». Регулювання, загальне для всіх видів забезпечення виконання зобов'язання, у Зібранні законів цивільних було відсутнє.
ЦК РРФСР 1922р. не тільки не містив загального для всіх видів забезпечення регулювання, а й не містив відповідного підрозділу. Положення про неустойку та завдаток були розміщені у главі ІІ «Зобов’язання, що виникають з договорів» розділу «Зобов’язальне право», положення про поруку – у главі VІІІ «Порука» розділу «Зобов’язальне право», положення про заставу – у главі ІІІ «Застава майна» розділу «Речове право».
У главі 16 ЦК УРСР 1963р. “Забезпечення виконання зобов'язання” лише ст.178 могла, на перший погляд, сприйматись як загальна. Відповідно до зазначеної статті виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством; крім того, зобов'язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов'язання між соціалістичними організаціями - гарантією. Між тим легко помітити, що загальним у цій статті є лише віднесення до видів забезпечення виконання зобов'язання неустойки, застави, поручительства, завдатку та гарантії. Іншими словами, ст.178 ЦК УРСР надавала визначення забезпечення виконання зобов'язання, причому не через вказівку на істотні ознаки цього поняття, а через вичерпний перелік його видів (хоча у назві ст.427 ЦК УРСР забезпеченням виконання договору довічного утримання названа законодавча заборона відчуження будинку набувачем за життя відчужувача). При цьому будь-яке регулювання, загальне для всіх цих видів, у ст.178 ЦК УРСР не встановлювалося.
Єдиним положенням ЦК УРСР, загальним для всіх видів забезпечення виконання зобов'язання, було положення ч.3 ст.197 про те, що до набувача вимоги переходять права, що забезпечують виконання зобов'язання. Між тим це положення було зайвим, бо із статей, що встановлювали регулювання щодо окремих видів забезпечення виконання зобов'язання, вбачається, що права із забезпечення належать кредитору за основним зобов’язанням. Наприклад, згідно із ч.1 ст.179 ЦК УРСР неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Отже, в разі заміни первісного кредитора відповідні права належатимуть новому кредитору, бо первісний кредитор вже не буде кредитором. Висновок про зайвість ч.3 ст.197 ЦК УРСР підтверджується і тим, що ЦК УРСР не містив загально- *120 го правила про перехід обов’язків із забезпечення від первісного до нового боржника у разі переводу боргу, бо таке правило також автоматично випливає із регулювання щодо неустойки та завдатку. Таким чином, для встановлення належного регулювання щодо забезпечення у разі зміни осіб у зобов’язанні достатньо було правила ч.3 ст.201 ЦК УРСР: порука і встановлена третьою особою застава припиняються з переводом боргу, якщо поручитель або заставодавець не виявив згоди відповідати за нового боржника. Слід зазначити, що як раз такий підхід використано у чинному ЦК: ч.1 ст.523 ЦК містить правила, аналогічні правилам ч.3 ст.201 ЦК УРСР, але не містить правил, аналогічних правилам ч.3 ст.197 ЦК УРСР (при цьому у ст.514 ЦК сформульовано загальне правило про перехід до нового кредитора прав первісного кредитора).
Отже, ЦК УРСР не містив ніяких норм, загальних для всіх видів забезпечення виконання зобов'язання, які були б необхідними для встановлення регулювання (з цього, до речі, випливає і відсутність необхідності у встановленні легального визначення поняття “забезпечення виконання зобов'язання”). Іншими словами, якби з ЦК УРСР було б виключено ч.3 ст.197 та ст.178, а спеціальні правила ст.178 щодо завдатку та гарантії були б перенесені до ст.ст.195 та 196, що стосуються цих інститутів, то це ніяк не вплинуло б на регулювання, що встановлювалося ЦК УРСР.
Таким чином, наявність у ЦК УРСР загальних положень про забезпечення виконання зобов'язання, а також легального визначення цього поняття, є нічим іншим, як порушенням принципу законодавчої економії [4, с.28]. Втім, слід зазначити, що таких порушень у ЦК УРСР було небагато.
Відсутність у ЦК УРСР загальних норм щодо забезпечення виконання зобов'язання, які були б необхідними для регулювання, та автономність сукупностей норм, що встановлюють вичерпне регулювання щодо кожного з видів забезпечення виконання зобов'язання (за винятком ст.196 ЦК УРСР, яка передбачає застосування до гарантії окремих правил про поручительство) свідчать про те, що кожний з цих видів уявляє собою окремий правовий інститут. Лише поручительство та гарантія, які за ЦК УРСР були дуже близькими, могли вважатися такими, що утворюють один (теж окремий) правовий інститут. Що ж до “інституту” забезпечення виконання зобов'язання, то він насправді уявляє собою еклектичне поєднання різнорідних правових інститутів, а відтак, всупереч усталеному уявленню, не може вважатись правовим інститутом.
З викладеного випливає, що під час розробки нового ЦК слід було б відмовитись як від загальних положень про забезпечення виконання зобов'язання, так і від об’єднання відповідних правових інститутів в одній главі. На жаль, новели ЦК України такому підходу не відповідають.
Перш за все це стосується невичерпності переліку видів забезпечення виконання зобов'язання, наведеного у ч.1 ст.546 ЦК: згідно з ч.2 ст.546 ЦК договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Між тим правила про неустойку, поруку, заставу, притримання та завдаток регулюють відносини з порушення зобов’язання, тобто встановлюються на випадок неправомірної поведінки боржника. Навіть в абзаці другому ст.560 ЦК «Поняття гарантії» зазначено, що гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання *121 боржником, хоча насправді гарантія встановлюється не на випадок такого порушення (докладніше про це сказано нижче). З цього можна зробити висновок, що за чинним ЦК сторони можуть встановити договором певні «види забезпечення виконання зобов'язання», які запроваджують не передбачені законом наслідки порушення зобов’язання. Це враження підсилюється змістом ст.611 ЦК «Правові наслідки порушення зобов'язання», де зазначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Такий підхід у чинному ЦК видається хибним, бо наслідки неправомірної поведінки за загальним правилом повинні встановлюватись законом, а розсуд сторін щодо таких наслідків може допускатись лише як виняток у випадках і в межах, встановлених дозвільними нормами [5, с.133]. Відтак положення ч.2 ст.546 ЦК про те, що інші види забезпечення виконання зобов'язання можуть бути встановлені не тільки законом, а й договором, є концептуально помилковим.
Статтею 547 ЦК встановлено обов’язкову письмову форму правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання та нікчемність такого правочину, вчиненого з недодержанням письмової форми. Хоча це правило і має вигляд загального для всіх видів забезпечення виконання зобов'язання, насправді воно таким не є. Легко помітити, що правило щодо форми правочину не поширюється на притримання, оскільки право притримання виникає не з правочину, а із закону [6, с.179] (точніше, з передбаченого законом юридичного складу [7, с.395]).
Крім того невиправданим є розповсюдження зазначених правил ст.547 ЦК на завдаток. Дійсно, згідно з ч.1 ст.570 ЦК, завдаток видається, зокрема, на підтвердження зобов’язання. Вимога про обов’язкову письмову форму правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання позбавляє завдаток такої функції. Якщо основний договір вчиняється у письмовій формі, то у підтвердженні зобов’язання немає потреби. У разі ж, коли основний договір вчиняється в усній формі, а договір про завдаток – у письмовій, підтвердженням зобов’язання буде укладення договору про завдаток, а не видача завдатку. Між тим функція підтвердження зобов’язання шляхом видачі завдатку ще з римських часів [8, с.580] є дуже важливою як раз для укладення обох цих договорів в усній формі, як раз у цьому випадку така видача має значення знаку (доказу) укладення договору [9, с.321], [10, с.380]. Новела ЦК призвела до того, що сторони дрібних побутових правочинів, що не складають ніяких письмових документів, позбавлені можливості встановлювати забезпечення. Відтак з думкою про те, що відсутність вимоги щодо обов’язкової письмової форми договору про завдаток була недоліком ЦК УРСР, а у чинному ЦК усунута прогалина [11, с.453-454], погодитись не можна.
Таким чином, ст.547 ЦК є зайвою. Цю статтю слід виключити, а правила щодо обов’язкової письмової форми правочину, недотримання якої тягне нікчемність правочину, встановити лише для неустойки, поруки, гарантії та застави (за винятком закладу).
У частині першій ст.548 ЦК зазначено, що виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Ця частина є помилковою вже тому, що гарантія виникає *122 не з договору або закону, а з одностороннього правочину [7, с.395]. Крім того, правило про те, що ті чи інші права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з закону (з передбаченого законом юридичного складу), саме по собі не встановлює регулювання, якщо такі випадки законом не встановлені (наприклад, для поруки). Натомість норми закону, які такі випадки встановлюють (наприклад, для законної неустойки), підлягають застосуванню незалежно від того, чи передбачена можливість встановлення таких випадків ще й іншою статтею (зокрема ч.1 ст.548 ЦК), чи ні. Що ж до можливості встановлення договором неустойки, поруки, завдатку та застави, то така можливість випливає з ч.2 ст.551, ст.554, ч.2 ст.571, ст.574 ЦК. Отже, ця частина є зайвою.
У ч.ч.2, 3 ст.548 ЦК йдеться про те, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню; недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом; недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання. У ст.562 ЦК сказано, що зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.
Ці «положення» демонструють уявлення про те, що нібито законом можна встановити випадки, коли недійсність одного правочину спричиняє чи не спричиняє недійсність іншого. Це уявлення є помилковим, бо далеко не все може бути встановлено законом. Це судження легко довести за допомогою логічного способу доказування «від протилежного», який є різновидом логічного прийому, відомого як «доведення до абсурду». Дійсно, уявімо собі, що, наприклад, для зв’язку між недійсністю основного зобов'язання та недійсністю правочину щодо неустойки можна встановити довільне правило, яке спаде на думку законодавцю. Тепер припустимо, що законом встановлено, що недійсність основного зобов'язання не спричиняє недійсності правочину щодо неустойки. Одержуємо абсурдний результат: зобов'язання, яке могло би бути порушене, відсутнє і не може виникнути в майбутньому, але зобов'язання щодо сплати неустойки за таке порушення нібито існує.
Судження про те, що: 1) недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо неустойки, поруки, застави, притримання, завдатку; 2) що недійсність правочину щодо забезпечення будь-якого виду з перелічених у ч.1 ст.546 ЦК сама по собі не спричиняє недійсності основного зобов'язання; та 3) що недійсність «основного» зобов'язання не спричиняє недійсність правочину щодо гарантії, є вірними. Ці судження у дещо деформованому (завдяки наявності слів «якщо інше не встановлено цим Кодексом» у ч.2 ст.548 та відсутності уточнення «сама по собі» у ч.3 ст.548) вигляді викладені у ч.ч.2, 3 ст.548 ЦК та ст.562 ЦК. Але ці судження не є нормами, а є саме судженнями, теоретичними висновками про наслідки акцесорного характеру зобов'язання [12, с.52].
Доведемо сформульовані три судження.
Положення про неустойку, поруку, заставу, притримання, завдаток встановлюють певні правила на випадок порушення основного зобов’язання. У разі його недійсності вимога креди- *123 тора не існує і не може виникнути в майбутньому, тому і порушення основного зобов’язання є неможливим, а правочин (умова) про забезпечення не створює цивільно-правових наслідків, тобто є недійсним.
Що ж до судження про те, що недійсність правочину щодо забезпечення сама по собі не спричиняє недійсності основного зобов'язання, то цей висновок випливає з того, що останнє не залежить від правочину про забезпечення. Водночас наявність майже такого висновку у ч.3 ст.548 ЦК може завдати шкоди, бо може викликати уявлення, ніби недійсність забезпечення ні в якому разі не може бути підставою для визнання правочину щодо основного зобов'язання недійсним. Гадаю, що таке тлумачення не буде вірним. Наприклад, якщо банк зобов'язаний видати кредит під заставу майна майнового поручителя, то недійсність правочину щодо застави сама по собі не спричиняє недійсності кредитного договору. Разом з тим така недійсність може розглядатися як обставина, яка має істотне значення, при вирішенні спору про визнання кредитного договору недійсним на підставі ст.229 ЦК, оскільки перелік обставин, які мають істотне значення, наведений у першому реченні абзацу другого ч.1 ст.229 ЦК (помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням), не можна вважати вичерпним [15].
Згідно з ч.1 ст.565 ЦК гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Цей перелік є вичерпним. Із-за використання тут терміна «кредитор» може скластися враження, ніби гарант повинен платити лише за умови існування «основного» зобов’язання, у якому бенефіціар є кредитором, а принципал – боржником. Таке судження, однак, спростовується ч.3 ст.565 ЦК, у якій бенефіціар названий кредитором у випадку недійсності «основного» зобов’язання. Отже, гарант повинен платити кредитору проти певних документів, а не у разі порушення основного зобов’язання принципалом (з цього, до речі, випливає і помилковість ст.560 ЦК, у якій йдеться про те, що гарант нібито гарантує перед кредитором виконання принципалом свого обов'язку та відповідає за порушення зобов'язання боржником). Дійсно, з одного боку, гарант не повинен платити, якщо бенефіціаром не подані документи, вказані в гарантії, з іншого - гарант повинен платити навіть за відсутності порушення принципалом основного зобов’язання, якщо на цьому наполягає бенефіціар (ч.3 ст.565 ЦК). Іншими словами, незалежність гарантії від основного зобов'язання випливає із змісту прав та обов’язків сторін, а положення як ч.ч.2, 3 ст.548 ЦК, так і ст.562 ЦК тут ні до чого.
Як бачимо, сформульовані вище три судження доведені без будь якого звернення до положень ч.ч.2, 3 ст.548 ЦК (втім, як і ст.562 ЦК). Більше того, зазначені висновки (окрім, звичайно, висновків щодо гарантії, оскільки вона є новим інститутом) задовго до розробки та прийняття чинного ЦК були добре відомими як вченим, так і практикуючим юристам, вони використовувались у судовій практиці як за часів Російської імперії [13, с.105], так і під час дії ЦК УРСР *124 1963 р. [14, с.427], хоча ані Зібрання законів цивільних, ані ЦК УРСР 1963 р. не містили таких висновків. Отже, ч.ч.2, 3 ст.548 ЦК не створюють регулювання, а тому є зайвими. Відтак вони взагалі не можуть міститись у законі. Висновкам про зв’язок між недійсністю основного зобов'язання та правочину щодо забезпечення місце не у законі, а у підручниках – як це і було до набрання чинності ЦК.
Слід підкреслити, що тенденція введення до закону під виглядом норм наукових висновків, хоча б і перевірених часом, суперечить єдиному призначенню закону, яким є встановлення регулювання. Зазначена тенденція є вкрай небезпечною. ЇЇ треба рішуче позбавлятися, інакше розробникам законів важко буде втриматись від спокуси узяти гору у науковій дискусії не на сторінках спеціальних видань, а “закріпивши” у законі власний дискусійний висновок. Зрозуміло, що такий підхід не тільки завдає великої шкоди законодавству (яке і без того сьогодні є далеким від досконалості), а й насправді не може припинити наукову дискусію, як би того не хотілося розробникам. Яскравим прикладом може бути положення ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, де вказано, що суди застосовують при розгляді справ, зокрема, практику Суду як джерело права. Висновок про те, що як практиці Європейського суду з прав людини, так і практиці інших судів притаманна правотворча функція, підтримується сьогодні багатьма дослідниками (зокрема і автором цієї статті [16, с.38]), однак це судження не є нормою, а є саме висновком, якому не місце у законі.
З викладеного випливає, що весь §1 «Загальні положення про забезпечення виконання зобов’язання» глави 49 ЦК є непотрібним, зайвим, а подекуди і просто помилковим та шкідливим.
Таким чином, доходимо висновку про відсутність у чинному ЦК загальних для всіх видів забезпечення виконання зобов'язання норм, які були б дійсно необхідними для встановлення належного регулювання. Це пояснює, чому питанням загальних положень про забезпечення зобов’язання, як справедливо відмічає І.Пучковська [17, с.119], дослідники приділяли дуже мало уваги.
Звідси випливає, що “види забезпечення виконання зобов'язання”, перелічені у ч.1 ст.546 ЦК України (як і такі види у ст.1554 Зібрання законів цивільних та у ст.178 ЦК УРСР), є довільним переліком різних за правовою природою інститутів (окрім застави та притримання, які насправді утворюють один інститут, бо притримання є різновидом застави [2]). Іншими словами, забезпечення виконання зобов'язання як окремого правового інституту не існує.
Н.Ю.Рассказова висловлює жаль з приводу того, що цілісного вчення про забезпечення у вітчизняній цивілістиці поки що не створено, хоча на її думку є велика потреба у такому вченні [18, с.125]. З цього приводу слід зазначити, що цілісного вчення про забезпечення не створено не тільки у країнах колишнього СРСР, а і в інших країнах, але там цим і не переймаються, бо не мають вказаних у цій статті законодавчих вад. З викладеного вище зрозуміло, що у створенні вчення про забезпечення немає жодної потреби. Більше того, таке вчення неможливо створити навіть за наявності великого бажання, бо відсутній відповідний правовий інститут.
Поширеність уявлення про існування «інституту» забезпечення виконання зобов’язання, спроби нормативно його закріпити та навіть розробити *125 цілісне вчення про забезпечення свідчать про наявність та розповсюдженість юридичного міфу (за Платоном міф – це вигадка, що одержала визнання всього суспільства), з яким вже час розпрощатися.
Введення у т.Х Зібрання законів Російської імперії (який набрав чинності 1 січня 1835 року [19, 437]) розділу другого «Про забезпечення договорів та зобов’язань взагалі» було помилковим. Зазначена помилка була виправлена у 1922 році у Цивільному кодексі РРФСР, який не містив подібного розділу. Можливо, на такий підхід розробників цього Кодексу надихнув проект Цивільного уложення Російської імперії [20],[21]. На жаль, у Цивільних кодексах УРСР та РСФСР 1963 року була відновлена давня помилка вітчизняного законодавства, яка налічує вже більше 170 років. Втім, завдяки наявності у цих Кодексах вичерпного переліку видів забезпечення зобов’язання помилка не мала концептуального характеру, а була юридико-технічною.
Отже, «програмою-мінімум» для законодавця має бути виключення ч.2 ст.546 ЦК (чи принаймні слів «Договором або»). Це призведе до того, що концептуальна помилка чинного ЦК знов перетвориться на юридико-технічну, якою вона і була до 2004 року. «Програмою-максимум» має бути виключення глави 49 ЦК і розміщення положень про окремі «види забезпечення» у належних місцях цього Кодексу.
1. Явич Л.С. Общая теория права. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1976. – 287 с.
2. Попов Ю. Поняття забезпечення виконання зобов'язання // Право України. – 2008. – № 6. – (готується до опублікування). № 6. – С.119-124.
3. Мейер Д.И. Русское гражданское право. – М.: Статут, 2000. – 831 с.
4. Иеринг Р. Юридическая техника / Пер. с нем. СПб., 1905. – 106 с.
5. Попов Ю. Свобода договору щодо визначення наслідків неправомірної поведінки // Право України. – 2008. – № 1. – с.133-136. – Режим доступу: http://popov-yuyu.narod.ru/20_svoboda-dogovora.htm.
6. Сарбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения исполнения обязательств. – М.: Статут, 2003. – 251 с.
7. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения. – М.: Статут, 2001. – 848 с.
8. Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 784 с.
9. Синайский В.И. Русское гражданское право. – М.: Статут, 2002. – 638 с.
10. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула: Автограф, 2001. – 720 с.
11. Цивільне право України. Загальна частина / За ред. І.А.Бірюкова, Ю.О.Заіки. – К.: КНТ, 2006. – 480 с.
12. Гражданское право: в 2 т. Том ІІ. Полутом 1: Учебник / Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. – М.: Издательство БЕК, 2002. – 704 с.
13. Законы гражданские с разъяснениями Правительствующего Сената и комментариями русских юристов. Составил И.М.Тютрюмов. Книга четвертая. – М.: Статут, 2004. – 635 с.
14. Советское гражданское право. Часть первая / Под общ. ред. В.Ф.Маслова, А.А.Пушкина. – К.: Издательское объединение «Вища школа», 1983. – 463 с.
15. Гусак М., Данішевська В., Попов Ю. Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за Цивільним кодексом України // Право України. – 2008. – (готується до опублікування).
16. Попов Ю. Суддівське правотворення на прикладі регулювання відносин щодо неукладених угод // Юридичний радник. – 2005. – № 5. – с.34-38. – Режим доступу: http://popov-yuyu.narod.ru/14_suddivske_pravotvorennya.htm
17. Пучковська І. Щодо визначення характерних ознак і функцій видів забезпечення виконання зобов'язання // Вісник Академії правових наук. – 2006. - №4(47). – С.118 – 126.
18. Рассказова Н.Ю. Вопросы общей теории обеспечительных обязательств // Університетські наукові записки. – 2006. - №3-4. – С. 124 - 138. – Режим доступу: http://www.univer.km.ua/visnyk/1134.pdf
19. Пахман С.В. История кодификации гражданского права / Под редакцией и с предисловием В.А.Томсинова. – М.: Зерцало, 2004. – 872 с.
20. Гражданское уложение: Проект Высочайше учрежденной Редакционной Комиссии по составлению Гражданского Уложения: С объяснениями, извлеченными из трудов Редакционной Комиссии. / Сост. А. Л. Саатчиан; Под ред. И. М. Тютрюмова. Том первый. – СПб.:Издание книжного магазина "Законоведение",1910. -1215 с.
21. Гражданское уложение: Проект Высочайше учрежденной Редакционной Комиссии по составлению Гражданского Уложения: С объяснениями, извлеченными из трудов Редакционной Комиссии и с приложением законопроекта об авторском праве, одобренного Государственной Думой / Сост. А. Л. Саатчиан; Под ред. И.М.Тютрюмова. Том второй. – СПб.: Издание книжного магазина "Законоведение", 1910. - 1362 с.
Опубліковано: Право України. – 2008. - №12. – С.118-125.