УДК: 347.7 (075.8)

 

                                                                                  Мірошниченко Анатолій Миколайович,

доктор юридичних наук,

професор, зав. кафедри земельного та аграрного права

юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка

                                      Попов Юрій Юрійович,

головний експерт з правознавства Центру комерційного права

                                                                       Ріпенко Артем Ігорович,

кандидат юридичних наук,

начальник відділу правової експертизи

юридичного департаменту

Одеської міської ради

 

Земельні ділянки: віндикація, реституція, кондикція, визнання прав

(співвідношення та деякі проблемні питання)

 

 

            Анотація: У статті подано бачення її авторів на вказані способи захисту прав на земельні ділянки, враховуючи положення актів цивільного та земельного законодавства України, судову практику, а також положення доктрини права. Погляди авторів даної статті співпадають не з усіх питань, тому, в таких випадках, подаються окремо.

           

Ключові слова: віндикація, реституція, кондикція, визнання прав, земельні ділянки

 

1. Віндикація

Позов rei vindicatio («заявляю про застосування сили», «витребую річ примусово») був добре відомий ще римському праву. Традиційно його визначають як позов неволодіючого власника речі до володіючого нею невласника. Позивач, відповідно, має доказати своє право на витребовуване майно, тобто свій юридичний титул. Відомо, що видимість права власності може не завжди відповідати дійсності. Внаслідок цього будь-яка особа, яка бажає довести своє право власності на майно, зобов’язана прослідкувати весь ланцюжок аж до першопочаткового виникнення права власності (протягом періоду протиставленого володіння», тобто періоду володіння, необхідного для набуття права власності на майно за давністю). Таке доказування отримало назву «дьявольского» (probatio diabolica).

Доказування мало б значно полегшуватись, коли йдеться про нерухомість (перш за все про земельні ділянки), права на яку підлягають державній реєстрації. Але ж, з іншого боку, у спорах про витребування земельних ділянок та іншої нерухомості з чужого незаконного володіння йдеться не про «фізичне заволодіння» цими об’єктами. Тому в будь-якому разі йдеться про «маніпулювання записами» у публічному реєстрі, а не про фізичне повернення земельних ділянок[1].

Як вказує Є.О. Суханов [1, 616], по відношенню до традиційних об’єктів *2 нерухомості власник зазвичай здійснює володіння юридичними, а не лише фізичними[2] способами. За цих обставин навіть при незаконному позбавленні власника можливості доступу до своєї земельної ділянки (житлового будинку тощо) він вправі захищатися шляхом заявлення негаторного, а не віндикаційного позову.

Наприклад, якщо певна особа «фізично» заволоділа нерухомістю (за відсутності власника проникла до будинку та проживає там, збирає врожай на ділянці власника, зводить огорожу тощо), власник (чи особа, якій належить речове право) має, на думку авторів, захищатись за допомогою негаторного позову (ст. 391 Цивільного кодексу України, надалі – ЦКУ). Право власності позивача при цьому підтверджується відповідним записом у реєстрі (поземельній книзі).

Позбавлення володіння нерухомістю, права на яку вже зареєстровано, може бути здійснено лише шляхом внесення запису про право власності до реєстру (поземельної книги) за іншою особою.

За цих обставин проблемні питання віндикації земельних ділянок, застосування наслідків у вигляді реституції, предметом якої є земельні ділянки, повернення земельних ділянок потерпілій особі шляхом застосування правил кондикції та визнання права власності на земельні ділянки викликають значний теоретичний та практичний інтерес і пов’язані, у тому числі, з особливостями вітчизняної системи реєстрації прав на земельні ділянки. Саме відштовхуючись від різних поглядів на ці питання, автори наводять альтернативні точки зору, які дозволять читачеві сформувати власну думку з досліджуваної проблеми.

 

1.1.            Віндикація земельних ділянок (А.І. Ріпенко).

В Україні на даний час діє система реєстрації прав на земельні ділянки (до 2013 р. у поземельній книзі реєструються земельні ділянки, проте така реєстрація фактично має значення реєстрації прав), що тяжіє до системи реєстрації прав Торренса (водночас, діє система реєстрації правочинів у відповідному державному Реєстрі), але такою ще не є. Про відмінності між цими системами можна писати багато. Наведемо хоча б, як приклад, широкі повноваження реєстратора в системі Торренса. У найбільш загальних рисах реєстратор має право: 1. вимагати від будь-кого надання будь-якого документа стосовно об’єкта нерухомості; 2. викликати під загрозою адміністративного штрафу іпотечних кредиторів і власників нерухомості для надання пояснень; 3. вимагати пояснень під присягою (порушення присяги вважається злочином); 4. вносити у відповідну книгу застереження на власний розсуд [2, 370].

На відміну від системи Торренса[3], записи в українській реєстраційній системі можуть бути скасовані та змінені[4]. Так, відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (передбачені Законом механізми запрацюють з 2013 р.) записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав[5]. Згідно з приписами п. 27 діючого на даний час «Порядку ведення Поземельної книги», затвердженого постановою КМУ від 09.10.2009 р. № 1021, скасування записів у Поземельній книзі здійснюється посадовою особою територіального органу Держземагенства на підставі рішення суду (яке саме має бути рішення суду, не деталізується). Скасування запису не завжди може бути пов’язане із необхідністю внесення нового запису до реєстру (книги). Наприклад, незаконно відчужена земельна ділянка повертається у розпорядження відповідної місцевої ради після скасування запису про право власності особи на неї.

Лише у поодиноких випадках «держава» фактично несе майнову відповідальність (відшкодовує набувачу земельної ділянки збитки, спричинені втратою його майна) за «невірні», безпідставні записи. Незважаючи на те, що формально перешкод для стягнення збитків з реєстраційних органів немає (можливість стягнення передбачена Цивільним кодексом України, Законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»[6] та ін.), подібні позо- *3 ви подаються нечасто, а фактичне стягнення грошей з бюджету є надмірно ускладненою процедурою, завдяки, зокрема, питанням «технічного» характеру (особливий режим казначейського обслуговування обігу бюджетних коштів та т.ін.). Одним з найпоширеніших виправдань державних службовців є посилання на відсутність спеціального закону, що встановлює механізм відшкодування збитків за кошти бюджету. Більш того, реєстраційні органи не наділені процедурними повноваженнями зі збору доказів належності речі конкретному заявнику. Достатньо лише подати «пакет» документів за переліком, передбаченим законодавством. Вище вже вказувалось на виключні та особливі повноваження реєстраторів у «торенсівських системах», які фактично є «квазісудовими органами». Надання таких широких повноважень спрямовано на забезпечення максимальної достовірності записів, мінімізації ризиків внесення невірних записів. В українських реєстраторів таких процедурних повноважень нема.

Таким чином, на нашу думку, в Україні записи не мають «абсолютного», тобто «неоскаржуваного» чи «нескасовуваного» характеру. А якщо так, можуть бути скасовані в разі, коли внесені неправомірно. Отже, записи не в усіх випадках свідчать про наявність у особи, на ім’я якої вони вчинені, відповідного права.

Так, за правилом ст. 387 ЦКУ власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

При цьому відповідно до ст. 400 ЦКУ недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Стаття 330 ЦКУ встановлює: якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Аналогічні правила передбачені законодавством РФ. Як роз’яснив Верховний Суд РФ [3], нерухоме майно є належним добросовісному набувачу на праві власності з моменту державної реєстрації його права, за виключенням тих випадків, коли власник має право витребувати від нього таке майно. При цьому, право власності виникає не лише в тому разі, якщо набрало законної сили рішення суду про відмову у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, а й тоді, коли колишній власник не звертався до суду та підстави для задоволення такого позову відсутні. Якщо майно від добросовісного набувача (який став власником) перейшло до наступного набувача за безоплатним правочином, таке майно також не може витребувати «первинний» (насправді - колишній) власник, адже він вже втратив своє право власності внаслідок «обмеження віндикації». Видається, що такі самі висновки слід зробити з положень вітчизняного законодавства.

Добросовісне набуття права власності на нерухоме майно в таких випадках є самостійною підставою для виникнення права власності та, відповідно, підставою припинення такого права у попереднього власника. Тобто, виникнення права власності на підставі такого фактичного складу не залежить від попереднього власника, не є похідним від його права.

Таким чином, при розгляді справ про повернення земельних ділянок судам слід встановити добросовісність набувача та визначити, чи може бути річ витребувана в нього (зрозуміло, що з точки зору «віндикаційного процесу» перш за все вивчається, чи є позивач власником, а відповідач - незаконним володільцем майна, не має правової підстави для здійснення володіння таким майном, а також визнається відсутність «правового зв’язку» між позивачем та відповідачем з приводу майна). Звичайно, набувач нерухомості, щоб підтвердити свою добросовісність, може послатись на те, що він придбав її у особи, чиє право власності було зареєстровано. Але якщо у судовому засіданні з’ясується, що нерухомість тим не менш придбана незаконно, право буде (може бути) визнано за іншою особою, а державна реєстрація права власності буде скасована. Звичайно, тут мають бути враховані положення законодавства щодо можливості витребування речі за віндикаційним позовом від її набувача (недобросовісний набувач чи добросовісний набувач, від якого за законом можна відібрати річ). Слід визнати зваженою позицію, викладену у вищезгаданій постанові Пленумів ВС РФ та ВАС РФ від 29.04.2010р.: «…запись в Едином государственном реестре прав о праве собственности отчуждателя не является бесспорным доказательством добросовестности приобретателя…»[7].

*4 Тож, якщо погодитись, що володіння земельними ділянками є «справою запису», а не «факту»[8], а самі по собі записи не мають «абсолютного (неоскаржуваного) характеру» (можуть і не свідчити про існуюче право), набувач земельної ділянки, на ім’я якого внесено запис, не завжди стає власником («законним власником») земельної ділянки. Тому у передбачених законом випадках, земельну ділянку може бути витребувано в нього «справжнім власником».

У противному випадку слід було б визнати, що віндикація земельних ділянок та іншої нерухомості неприпустима в принципі (невласник не може витребувати від власника). Але в умовах, коли держава не може захистити «справжнього власника» інакше (виплатити йому грошову компенсацію при неправомірному позбавленні титулу), вона має створити умови, за допомогою яких власник («справжній власник») може захистити своє право за допомогою судової системи, а особа, від якої витребується земельна ділянка, компенсуватиме збитки за рахунок винної особи.

Слід відзначити, що в тих країнах, де записи «абсолютні», віндикація земельних ділянок є, за загальним правилом, неможливою. Тобто особа, на яку зроблено запис у публічному реєстрі, в будь-якому разі вважається власником земельної ділянки. За умови абсолютного і безповоротного характеру записів («модель реєстрації прав Торренса») ділянка завжди відчужується її власником (тож, за умови наявності записів у реєстрі, «набувач» є власником; особа, яка здійснила відчуження, також була власником до відчуження). Тому й «повернути» нерухомість, зокрема, земельну ділянку «в натурі» не можна. Колишній власник може лише шукати компенсації (грошей).

Оскільки напрацювання з даного питання дослідників-росіян можуть бути mutatis mutandis[9] застосовані й до українського регулювання віндикації земельних ділянок та іншої нерухомості, наведемо думку російського дослідника В.Чубарова. Науковець ставить запитання: «…может ли быть удовлетворен виндикационный иск к лицу, чье право собственности на недвижимость зарегистрировано? Иными словами, может ли суд на основании имеющихся фактов признать право собственности за другим и опровергнуть презумпцию законности зарегистрированного права?». У відповідь вчений вказує, що російське законодавство, на відміну від законодавства ряду країн Європи (Німеччини та ін.), а також Австралії та інших країн, де діє система реєстрації Торренса, не надає акту реєстрації прав на нерухомість значення безповоротності (нескасовуваності).

На наш погляд, в Україні «справжній власник» земельної ділянки також може повернути її «в натурі» (звичайно, шляхом «маніпулювання» записами про права) за допомогою інституту віндикації. Враховуючи можливість задоволення віндикаційного позову «справжнього власника» земельної ділянки до особи, яка має запис про право на неї (зазвичай, такі вимоги «доповнюються» вимогами про визнання недійсними державних актів, скасування записів про права, визнання прав[10]), записи у поземельній книзі *5  (реєстрі) перестають мати «абсолютний (неоскаржуваний) характер».

Самі права тут стають предметом спору, який має вирішити суддя. Отже, за віндикаційним позовом щодо земельної ділянки (та іншої нерухомості) завжди розглядається спір про право. Як вдало відмітив К.І. Скловський: «если одновременно с правом была передана и вещь, то защита выступает как двойной иск: о признании права и об истребовании вещи. Именно таким иском является виндикация, обязательный элемент которой, как известно, – обоснование права истца на истребуемое имущество. Поэтому независимо от того, формулирует истец оба требования либо только требование о выдаче вещи, спор в любом случае является титульным, т. е. спором о праве» [7].

Суд досліджує, чи є особа, на ім’я якої зроблено запис у реєстрі (поземельній книзі), «справжнім» власником земельної ділянки або ж право власності на неї має позивач, тобто чи може бути земельна ділянка витребувана від відповідача («набувача») згідно з законом. Внаслідок цього приймається рішення про повернення ділянки «справжньому власнику» (який має всіма належними та доступними йому засобами довести своє право власності на спірну ділянку) чи про «залишення» її у відповідача (шляхом відмови у відникаційному позові, яка може доповнюватися визнанням права відповідача).

Повернення земельної ділянки за віндикацією має (може) відбутися шляхом скасування запису[11] набувача земельної ділянки та (можливо) шляхом внесення запису до реєстру (поземельної книги) на ім’я «справжнього власника». Такі позови, на нашу думку, можуть доповнюватись вимогами про визнання прав, тобто суд може визнати право за позивачем, спростовуючи презумпцію зареєстрованого права відповідача, адже акт реєстрації права на нерухомість (земельну ділянку) не має значення безповоротності (нескасовуваності). Як відмічає У.Матеі, поновлення у володінні за віндикаційним позовом є лише побіжним наслідком юридичного визнання права власності [8]. Вітчизняне цивільне законодавство не забороняє (не виключає) застосування декількох (не взаємовиключних) способів захисту прав позивача одночасно. Загалом, до «допоміжних» способів захисту, на нашу думку, можна віднести, зокрема, відшкодування збитків, визнання права (поряд з вимогою про повернення об’єкту нерухомості з чужого незаконного володіння).

Позиція Верховного Суду України, викладена у постанові Пленуму ВСУ від 06.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [9], полягає в тому, що рішення суду про задоволення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації[12]. Тож рішення про задоволення віндикаційного позову як таке вже є достатньою підставою для зміни записів. Тому заявляти окремі вимоги про визнання права, скасування запису у поземельній книзі та внесення нового запису на ім’я «справжнього власника» земельної ділянки необов’язково, хоча цілком можливо та може бути практично доречним задля уникнення окремого спору з цього приводу з органом реєстрації прав. Так, реєстратори нерухомості (працівники Держземагенства та БТІ) не завжди приймають до уваги вказану позицію ВСУ та відмовляються змінювати записи безпосередньо на підставі рішення суду про задоволення віндикаційного позову. Все одно, на нашу думку, ВСУ у вказаній постанові Пленуму підтверджує те, що записи в реєстрі (у поземельній книзі) не мають «абсолютного характеру». Таким чином, у межах вирішення віндикаційного позову щодо витребування земельних ділянок суд вирішує і питання про права власності на них. Якщо фактичні записи не відповідають правам, *6 про які вони мають свідчити, суд має усунути цю невідповідність та поновити справедливість.

Таким чином, віндикація земельних ділянок, права на які зареєстровано за набувачем, є можливою у випадках та в порядку, передбачених чинним законодавством.

Дійшовши вищезазначених висновків, ми не стверджуємо, що такий стан справ корисний для обороту та є найбільш економним з точки зору суспільних витрат (набувачам треба проявляти додаткову обачність навіть при придбанні земельних ділянок, права на які зареєстровані, витрачати кошти на страхування титулів тощо). Тим не менш, на нинішньому етапі держава не здатна забезпечити стабільність обороту в інший спосіб, за допомогою прийняття на себе тягаря гарантування всіх прав, що потрапили до публічних реєстрів, за рахунок відповідних державних коштів.

 

1.2.            Віндикація земельних ділянок (А.М. Мірошниченко)

Констатуючи, що думка про «неабсолютність» запису у реєстрі та, як наслідок, про можливість віндикації земельних ділянок усталилася у судовій практиці та може бути обґрунтована цілою низкою вагомих аргументів, які наводилися вище у п. 1.1, дозволимо собі також стверджувати про те, що (1) існують і аргументи на користь «абсолютності» запису у реєстрі, а отже, і неможливості віндикації, та (2) тлумачення двозначностей у законодавстві на користь «абсолютності» запису в реєстрі є більш корисним для обороту, а отже, може бути виправданим з позицій цільового тлумачення права.

Насамперед, на користь «абсолютності» запису свідчать положення ст.125 Земельного кодексу України (далі – ЗКУ), за якими «[п]раво власності на земельну ділянку … виника[є] з моменту державної реєстрації …». Відносини щодо такої реєстрації врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Втім, передбачений Законом  порядок реєстрації прав буде застосовуватися з 01.01.2013 (п.2 розд.ІІ ЗУ від 11.02.2010 №1878-VI). П.3 розд.ІІ ЗУ від 05.03.2009 № 1066-VI (яким ст.125 ЗКУ викладена у чинній редакції) передбачив, що «[д]о створення єдиної системи органів реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень … право власності або право користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки». Хоча, за великим рахунком, система органів, на яку Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (ст.6) покладає державну реєстрацію прав, існує, видається, що розуміти дане формулювання закону слід розширено порівняно з буквальним тлумаченням – як встановлення тимчасового правила, що діє до моменту, поки не «запрацює» ЗУ «Про державну реєстрацію …» (тобто до 01.01.2013).

У будь-якому випадку, сьогодні закон імперативно пов’язує момент виникнення права власності на земельну ділянку із фактом реєстрації (див. також ч.3 ст.3 Закону «Про державну реєстрацію …»). Хоча із цього положення існує низка винятків (коли право власності виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону), можна стверджувати, що, за загальним правилом, виникнення права власності на земельну ділянку «жорстко» прив’язане до реєстрації і відбувається навіть у випадку, коли реєстрація була проведено помилково на підставі нікчемного правочину. Тим більше, право власності у набувача виникає у разі, коли йдеться про правочин оспорюваний.

Встановлені законодавчо правила про «жорстку» прив’язку існування права до його реєстрації, як видається, повинні мати однозначну перевагу над згаданим вище п. 27 діючого на даний час «Порядку ведення Поземельної книги», затвердженого постановою КМУ від 09.10.2009 р. № 1021, за яким скасування записів у Поземельній книзі здійснюється посадовою особою територіального органу Держземагенства на підставі рішення суду. Адже Порядок – усього навсього підзаконний акт, який не може суперечити закону.

Ситуація ускладниться з настанням 01.01.2013, коли почне застосовуватися процедура реєстрації прав, передбачена Законом України «Про державну реєстрацію …», у т.ч. ч.2 ст.26: «[у] разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав». На перший погляд, із цього формулювання слідує, що записи не мають абсолютного характеру, а отже, віндикація земельних ділянок можлива. Втім, видається можливим й інше тлумачення, за яким ч.2 ст.26 Закону слід розглядати не на противагу, а в сукупності із ст.125 ЗКУ та іншими нормами закону таким чином: записи скасовуються, але лише (1) на майбутнє[13] (тобто до скасування запису право «зареєстрованого» «неправильного» власника все-таки існувало), та лише (2) тоді, коли закон дозволяє «відібрати» у нового «неправильного» власника земельну ділянку на користь колишнього власника. За такого тлумачення «відібрання» земельної ділянки у нового «неправильного» власника віндикацією не буде – воно може *7 бути наслідком застосування іншого способу захисту – реституції (див. нижче).

Запропоноване тлумачення, що виключає віндикацію земельної ділянки, на перший погляд, ускладнює захист прав власника (колишнього) відчуженої земельної ділянки. Втім, цій особі будуть доступні інші способи захисту, насамперед, відшкодування заподіяної шкоди. Важливо, щоб можливість відшкодування збитків була реальною, для чого доцільним є створення певного механізму її фінансового забезпечення. Цікаво, що ч.3 ст.31 первісної редакції Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», слідуючи зарубіжним зразкам, передбачав створення «для відшкодування збитків, завданих з вини органу державної реєстрації прав», гарантійного фонду, проте після викладення Закону у новій редакції дане правило «випало». Видається, водночас, що створення гарантійного фонду не є оптимальним рішенням; таким рішенням виглядає обов’язкове страхування відповідальності реєструючого органу за незаконну реєстрацію права за іншою особою.

Водночас, можливість «абстрактного» виникнення права власності на земельну ділянку незалежно від дійсності правочину, що став основою для реєстрації, дозволяє захистити добросовісного набувача і є дуже корисною для обороту: потенційному покупцеві непотрібно досліджувати «правову історію» земельної ділянки, достатньо переконатися, що його контрагент вказаний у реєстрі як власник ділянки.

Виходячи із сказаного, видається, що у випадку із відчуженням земельної ділянки за незаконним правочином віндикаційний позов взагалі не може бути застосований. Віндикаційний позов – це позов неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі. Як бачимо, при відчуження земельної ділянки за недійсним правочином право власності до набувача переходить, а попередній власник права власності позбавляється. Якщо так, заявити віндикаційний позов він не може.

Втім, ще раз наголосимо, що описаний підхід поки що не сприймається судами, і може розглядатися лише як пропозиція щодо зміни існуючого праворозуміння.

 

1.3. Віндикація земельних ділянок (Ю.Ю. Попов)

Розглядаючи питання віндикації, доцільно спершу звернутись до поняття володіння.

Римські юристи розрізняли два елементи володіння: animus possidendi – намір або воля володіти річчю для себе (на себе), та corpus possessionis – реальне панування над предметом володіння [10, 129]. При цьому не передбачалося ані безперервного фізичного контакту з річчю (зокрема, володіння не втрачалося на час відсутності володільця), ані безперервної демонстрації наміру володіти іншим чином (animus володільця завжди презюмувався, а про його втрату можна було дізнатись лише з відкритої заяви або реакції на захоплення речі іншою особою [11, 362]).

За радянських часів перший елемент володіння, який іноді називають «суб’єктивним», зазвичай не виділявся, принаймні у явному вигляді. Наприклад, В.А.Рясенцев пише, що «Владение – фактическое обладание вещью, дающее возможность физического или хозяйственного воздействия на нее. Владелец – тот, в хозяйстве которого вещь находится» [12, 276].

У пострадянські часи володіння також часто розуміється як «фізичне» володіння, тобто як господарське панування над річчю [13, 337], при цьому господарське панування, знов таки, не передбачає безперервного фізичного контакту з річчю. У цьому сенсі показовим є такий коментар щодо вступу у володіння спадковим майном: «Под фактическим вступлением во владение наследственным имуществом понимаются действия по управлению, распоряжению и пользованию наследственным имуществом, поддержанию его в надлежащем состоянии, уплате налогов и внесению иных платежей. Речь идет о действиях, дающих основание считать, что наследник относятся к наследственному имуществу как к своему» [14, 231]. Як бачимо, в останньому реченні цієї цитати з’явилась така ознака, як відношення до майна як до свого. Більше того, видається, що цей коментар претендує на визначення правової природи володіння.

На думку А.Д.Рудокваса [15, 13], «De lege lata владение представляет собой адресованное неопределенному кругу лиц выражение воли к присвоению вещи, с которым как таковым объективное право при определенных условиях связывает определенные правовые последствия». Видається, що застосування виразу «de lege lata» є не дуже вдалим. Перш за все, може скластися враження, ніби Цивільний кодекс Російської Федерації містить таке визначення, що не відповідає дійсності. З точки зору українського юриста цей вираз є тим більше недоречним, бо згідно з ч.1 ст.397 ЦКУ володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе, з чого можна зробити висновок, що на думку українського законодавця володіння чужим майном є фактичним триманням його у себе. Це визначення не є вдалим, бо створює враження, ніби володіння чужим майном є чимось іншим, ніж володіння своїм майном. Крім того, визна- *8 чення володіння через фактичне тримання нічого не пояснює, бо значення терміну «фактичне тримання» лишається нез’ясованим. Загалом ч.1 ст.397 ЦКУ є яскравим прикладом порушення правил юридичної техніки. Слід мати на увазі, що в праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть небезпечним [16, 31], і до таких понять якраз і відноситься поняття володіння. Воно потребує доктринального тлумачення, у тому числі з огляду на застосування відповідного терміну у законі з урахуванням контекстів. Можливо, саме це мав на увазі А.Д.Рудоквас, але ж у такому разі застосування виразу «de lege lata» є вочевидь зайвим. Викликає заперечення і кінцівка речення «с которым как таковым объективное право при определенных условиях связывает определенные правовые последствия», бо встановлення чи не встановлення об’єктивним правом певних наслідків волевиявлення відноситься до регулювання, а не до ознак поняття.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що володіння річчю – це адресоване невизначеному колу осіб (або, що те ж саме, - всім особам) волевиявлення щодо присвоєння речі.

Зазначене волевиявлення може об’єктуватись, зокрема, у користуванні особою річчю. Воно може об’єктуватись і в інших різновидах знаходження речі в господарстві особи, господарського панування над річчю.

Втім, господарське панування не слід розглядати як необхідний елемент володіння, а лише як одну з можливостей вираження волі до присвоєння речі, до того ж не дуже досконалу, але таку, яка до появи реєстрації була єдиною доступною людству. Недосконалість проявляється, по-перше, в тому, що щодо певних речей можливість демонстрації волі шляхом вчинення фізичних дій може бути дещо утруднена, зокрема щодо земельних ділянок, тварин, автомобілів, техніки, інших великих за розміром речей, космічних об’єктів тощо. По-друге, складнощі можуть виникати і в зв’язку з тим, що з фізичних дій щодо майна, які вчиняються, як правило, людьми, не завжди легко з’ясувати, чию волю вони виражають. Так, якщо людина обробляє землю, піклується про тварину, керує автомобілем, не завжди зрозуміло, чи вона робить це для себе, чи у якості, наприклад, працівника, найнятого або юридичною особою, або фізичною особою, або іншим суб’єктом цивільного права. Ці складнощі, крім того, створюють і небажані можливості незаконного заволодіння майном – наприклад, якщо найнятий працівник демонструватиме волю до присвоєння для себе, від власного імені. По-третє, волевиявлення шляхом господарського панування над річчю не завжди дає вірне уявлення про характер присвоєння володільцем: як власником, як заставодержателем тощо. По-четверте, хоч волевиявлення шляхом господарського панування над річчю і адресоване невизначеному колу осіб, фактично є доступним досить вузькому колу, як правило, тих, хто мають змогу спостерігати річ.

З появою реєстрації прав на майно ситуація докорінно змінилася: така реєстрація дала інструмент, який зробив вираження волі щодо присвоєння більш простим, однозначним і доступним всім адресатам. Більше того, реєстрація дає можливість досягти балансу інтересів власників та набувачів майна у цивільному обороті. Так, свого часу римський принцип «де знаходжу свою річ, там і віндикую» почав заважати розвитку торгівлі: жоден покупець товарів не міг бути певний, що продавець є власником майна. Середньовічний винахід «Hand muss Hand wahren» захистив добросовісного набувача майна від ризику евікції у разі неправомочного відчуження, встановивши, що майно не може бути витребуване від такого набувача, але «хитнув маятник» в іншу сторону: тепер вже власник виявився незахищеним і дуже ризикував, передаючи свою річ іншій особі. Щодо рухомого майна проблему вдалося вирішити через інститут «secured transactions» (що можна перекласти як інститут «безпечного обороту» чи «убезпеченого обороту»), імплементований наразі у §9 Uniform Commercial Code (Уніфікованого комерційного кодексу США). Спрощено, в перекладі на мову континентального права, цей інститут можна описати як можливість власника рухомої речі, переданої у possession  («фізичне» володіння) іншій особі, оголосити своє право у реєстрі шляхом filing (реєстрації), і тим самим своїми діями унеможливити появу фігури добросовісного набувача; та можливість заставодержателя одержати пріоритет свого права застави на рухому річ двома шляхами: або шляхом filing, або шляхом одержання possession [17, 352]. Таким чином, юридичний ефект possession та filing один і той самий. Втім, здається, зазначений інститут повною мірою працює лише у США та в Канаді, хоча спроби його запровадити робились у багатьох країнах (прикладом такої спроби є Закон України  «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

Реєстрація прав на земельні ділянки відкриває ще ширшу перспективу, бо існує можливість, принаймні теоретична, здійснити реєстрацію прав на всі земельні ділянки, що неможливо для рухомого майна. Зазначені вище недоліки, притаманні володінню шляхом господарського панування, у разі володіння шляхом оголошення прав у реєстрі або зникають зовсім, або значною мірою нівелюються.

*9 Крім того, реєстрація дозволяє оголосити всі права на земельні ділянки, що належать різним суб’єктам, визначивши їх зміст[14], чого складно досягти у разі оголошення прав через господарське панування над річчю. Відтак кожну особу, за якою оголошене те чи інше право, слід вважати володільцем земельної ділянки – щодо саме того права, яке оголошене. Тобто слід розрізняти володільця щодо права власності[15], володільця щодо права застави (чи заставного володільця), володільця щодо емфітевзису (чи емфітевзисного володільця) тощо. У Давньому Римі «Объектом владения признавались только res corporales, о дру­гих фактических ситуациях, защищенных посредством особых ин­тердиктов (сервитутах и других специальных вещных правах — res incorporales), римские юристы говорят как о quasi possessio» [11, 360], «в случаях этого рода есть «как бы владение правом» – juris quasi-possessio» [18, 351]. Тут маються на увазі випадки, коли хтось оголошував обмежене речове право шляхом господарського панування над річчю: користувався нею, але не як власник, а, скажімо, як узуфруктуарій, користувався проїздом через чужу земельну ділянку тощо. На думку І.А.Покровського, «В действительности, мы имеем здесь не «как бы владение правом», а самое подлинное владение вещью, только владение не всестороннее, а ограниченное в своем содержании» [18, 351]. Погоджуючись з цим автором в тому, що тут ми стикаємось з володінням річчю, і що приставка «квазі» видається зайвою, тим не менше вважаємо цілком прийнятним застосування і терміну «володіння правом» як синонімічного. Іншими словами, не вбачається перешкод для застосування термінів «володіння правом власності на земельну ділянку, володіння правом застави на земельну ділянку тощо», якщо ми маємо на увазі, що вони означають те ж саме, що і терміни «володіння земельною ділянкою щодо права власності, володіння земельною ділянкою щодо права застави тощо». Так, інколи в літературі ставиться питання: що є об'єктом відчуження у випадку купівлі-продажу речі – річ чи право власності на неї (див. наприклад [19, 52]). Видається, що шукати відповіді на це питання не слід, бо відчуження речі і відчуження права власності на неї – синоніми. Натомість не вбачається необхідності у застосуванні понять «безпосередній володілець», «опосередкований володілець», «тримач» щодо земельної ділянки, бо ці поняття передбачають оголошення прав шляхом господарського панування над річчю. При цьому за умови реєстрації прав на земельні ділянки законним володільцем (володільцем щодо іншого права, відмінного від права власності) може бути тільки власник (особа, якій належить інше право, відмінне від права власності).

Звідси випливає і неможливість конкуренції позовів про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння на користь власника з одного боку і на користь іншого законного володільця, який втратив володіння, – з іншого. Це є прямим наслідком того, що оголошення різних прав тепер здійснюється не в єдиний спосіб – через господарське панування над річчю, а різними – через внесення до реєстру різних записів щодо кожного права окремо. Дійсно, кожен, хто має те чи інше право на земльну ділянку (право власності, право застави, емфітевзис тощо), але не має володіння щодо такого права (зокрема втратив його), вправі вимагати оголошення саме цього права за собою, і такі вимоги є незалежними одна від одної.

Водночас володіння шляхом оголошення прав у реєстрі має і свої недоліки, непритаманні володінню шляхом оголошення прав через господарське панування над річчю, і свої ризики, які з цього випливають. Так, є вірогідність знищення реєстру, і такі випадки траплялись. Зокрема, у 1871 році у Чикаго згорів публічний реєстр (щоправда, не прав, а правочинів) [20, 85]. Іншим недоліком є те, що оголошення прав у державному реєстрі неможливе без участі держави. При цьому реєстратор прав на земельні ділянки зобов’язаний перевіряти документи, подані заявниками, і робити власні висновки щодо дійсності чи недійсності правочинів, щодо характеру прав, які можуть бути встановлені, причому такі висновки можуть не збігатися з думкою заявника чи навіть обох сторін правочину, втіленого у документі; «до кола повноважень державного реєстратора входить дослідження документів на предмет їх відповідності вимогам законодавства, визначення факту виникнення в заявника речового права на нерухоме майно або ж його обтяження, а також встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими *10 правами на нерухоме майно» [21]. У країнах, де діє латинський нотаріат, таку функцію значною мірою можуть виконувати нотаріуси[16], що, звичайно, проблем не вирішує (кожен, хто звертався до нотаріуса за посвідченням нестандартного правочину, знає, як неохоче нотаріуси це роблять). Подібні міркування щодо втручання держави у приватні справи, до речі, стали одним з аргументів, які схилили більшість штатів США відмовитися від системи реєстрації прав (registering) на користь реєстрації правочинів без їх перевірки (recording), а вищий суд штату Огайо у 1897 році [22] визнав неконституційним надання реєстратору таких повноважень, за яких він досліджує докази, застосовує право та приймає рішення щодо законної власності, бо це є повноваження судової гілки влади [23, 675]. Нарешті, є і вірогідність невірного внесення записів до реєстру, зокрема через помилку реєстратора або навіть через його умисел.

Дещо знизити вірогідність невідповідності відомостей з реєстру дійсному стану речей може правило, яке діє в окремих країнах, зокрема в Німеччині, яке полягає в тому, що права, які реєструються, виникають лише з моменту їх оголошення (внесення до реєстру, до поземельної книги). Таким шляхом йде і Україна. Це дозволяє лише уникнути появи такого носія прав на земельну ділянку, чиї права ніколи не були оголошені в реєстрі (не убезпечуючи від реєстрації прав за особою, якій вони не належать). Втім, доцільність такого підходу не є очевидною. Не варто забувати, що реєстрація не є самоціллю, а є лише засобом, який має слугувати інтересам власників та третіх осіб. Відтак і відповідність відомостей з реєстру дійсному стану речей не є фетишем чи іконою, на яку слід молитися. Якщо невідповідність відомостей з реєстру дійсному стану речей може зашкодити лише особі, якій належить право, і яка не потурбувалась про його оголошення у реєстрі, то така невідповідність нікого не обходить.

Доречно звернутись до статусу відомостей з іншого реєстру - Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (ЄДР), в якому міститься інформація про цих суб’єктів. Згідно з ст.18 Закону України  «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» якщо відомості, які підлягають внесенню до ЄДР, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін; якщо відомості, які підлягають внесенню до ЄДР, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні; третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними; якщо відомості, які підлягають внесенню до ЄДР, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості. Саме виходячи з такого підходу до статусу відомостей з ЄДР, цим Законом не передбачене, наприклад, будь-яке підтвердження місцезнаходження юридичної особи чи місця проживання фізичної особи – вони просто повідомляють ці факти державному реєстратору. Водночас якщо третій особі потрібно вчинити волевиявлення по відношенню до цих осіб (наприклад, зробити заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, повідомити про відмову від договору тощо), то така третя особа може надіслати відповідний документ на адресу, вказану в ЄДР, якщо тільки третій особі не відомо, що насправді місцезнаходженням чи місцем проживання є інша адреса. Таким чином, всі негативні наслідки невідповідності відомостей щодо зазначених осіб з ЄДР несуть лише вони, а добросовісні треті особи жодним чином не страждають.

Варто також мати на увазі, що невідповідність видимості прав чи фактів дійсному стану речей зовсім не завжди є недоліком, а може бути навіть бажаною – наприклад, у разі вступу комісіонера (за договором комісії, укладеним з комітентом) у правовідносини з третіми особами від власного імені.

Втім, мета досягнення стовідсоткової достовірності реєстру прав на земельні ділянки, здається, є примарною. Навіть в Австралії, яка відома як батьківщина системи реєстрації Торренса і схильністю до максимальної достовірності реєстру, абсолютної достовірності досягти не вдається. Зокрема, умовою захисту особи, зареєстрованої як власник, від незареєстрованих прав інших осіб є відсутність «fraud» [24, 675] (дослівний переклад – «шахрайство», але цей термін у праві використовується і в ширшому значенні, зокрема у значенні умислу).

Щоправда, поняття «достовірність реєстру прав» можна розуміти і інакше. Якщо усвідомлювати, що у реєстрі зазначається не власник (інші особи, яким належать оголошені права), а презюмований власник (інші особи, належність яким оголошених прав презюмується), то можна зробити висновок, що реєстр зі стовідсотковою достовірністю відображає відомості *11 про володільця (володільців щодо інших прав, відмінних від права власності).

Ідея запровадження правила (чи то шляхом тлумачення, чи то шляхом законодавчих змін) про набуття права власності особою внаслідок самого лише факту реєстрації на його ім’я права власності потребує ретельного аналізу наслідків такого регулювання і з’ясування їх відповідності сьогоднішнім уявленням суспільства про справедливість. Під час такого аналізу може виникати багато питань. Так, необхідно вирішити питання про співвідношення зазначеного правила з правилами щодо добросовісного набуття права власності (ст.ст.330, 388 ЦКУ). Якщо розуміти останні правила як спеціальні, які встановлюють особливості регулювання у разі, якщо майно (у тому числі земельні ділянки) відчужене особою, яка не мала на це права, то ідея «абсолютності» запису у реєстрі (реєстратор сказав «власник» - значить, власник) вочевидь реалізована не буде. Якщо ж виходити з того, що спеціальним є правило про «абсолютність» запису у реєстрі про право власності на земельні ділянки, а правила щодо добросовісного набуття права власності у відносинах щодо земельних ділянок не застосовуються, то виникає питання щодо можливих способів захисту особи, неправомірно позбавленої права власності. Звичайно, у цьому разі буде неможливим застосування правил про віндикацію (бо володільцем завжди буде власник). Відтак єдиним дійсно ефективним способом захисту може бути кондикційний позов[17], адже можливість відшкодування шкоди в багатьох випадках не дає можливості належним чином захистити права власника (колишнього), позбавленого свого права. Останнє твердження можна проілюструвати прикладом: реєстратор без будь-яких підстав «переписав» на агрофірму земельні ділянки під садибами мешканців села, а також їх поля, після чого зник, чи навіть раптово помер[18]. Село буде змушене кудись переїжджати, незалежно від того, чи вдалося селянам одержати відшкодування шкоди, чи ні, а агрофірма задурно одержить їх землю. Навряд чи таке регулювання буде розцінене у суспільстві як справедливе. Водночас щодо можливості застосування правил про кондикцію можуть виникати сумніви: адже право власності набуватиметься на передбаченій законом правовій підставі – юридичному факті державної реєстрації. Вихід може бути знайдено у тлумаченні поняття «достатня правова підстава». Можна запропонувати такий підхід: достатньою слід вважати не будь-яку правову підставу, в силу якої набувач набуває майно, а таку, яка має місце за наявності правомірної каузи на боці набувача[19]. За такого тлумачення поняття «достатня правова підстава»  колишній власник матиме можливість повернути своє майно від безпосереднього набувача за правилами про кондикцію у всіх випадках, коли він має таку можливість за усталеного сьогодні підходу як за правилами про кондикцію, так і за правилами про віндикацію. Водночас додатково він матиме можливість повернути своє майно за правилами про кондикцію також і від добросовісного набувача, бо такий набувач набуватиме право власності не на підставі ст.ст.330, 388 ЦКУ, а на підставі правила про «абсолютність» запису у реєстрі, тобто так само, як і недобросовісні набувачі. Тож, мабуть, доведеться подбати про законодавчу заборону кондикції у разі добросовісності набувача. З іншого боку, недобросовісний безпосередній набувач, здається, може легко запобігти витребуванню в нього земельної ділянки за правилами про кондикцію, якщо здійснить відчуження земельної ділянки на користь іншої, теж недобросовісної по відношенню до колишнього власника, особи (наприклад, за договором купівлі-продажу чи дарування): адже така особа придбає земельну ділянку від власника. Якщо для запобігання таким небажаним наслідкам встановити правило про можливість витребувати земельну ділянку і від неї, то такий підхід здатен небагато залишити від усталеного уявлення про право власності. Отож доцільність реформування права у зазначеному напрямку та подолання проблем, що при цьому створюються, викликає сумнів.

Видається, що для убезпечення добросовісного обороту досить встановити правило, що добросовісний набувач від неправомочної особи набуває право, якщо він не знав і не повинен був знати[20] про неправомочність такої особи (наразі за ст.ст. 330, 388 ЦКУ таке правило діє для добросовісного набувача лише права власності, причому лише за відплатним договором і лише в разі, якщо річ не вибула з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, поза його волею). У цьому випадку нема підстав для застосування правил про кондикцію, бо право власності набувається на правовій підставі, встановленій *12 законом – на підставі «сложного юридического состава, элементы которого в различных законодательствах могут отличаться» [25, 273][21]. При цьому каузу на боці добросовісного набувача забезпечує наявність дійсного зобов’язального договору (відповідно до ч.1 ст. 388 ЦКУ в чинній редакції – відплатного) з особою, яка не мала права відчужувати майно. Відсутність такого права у відчужувача, звичайно, не повинна впливати на дійсність зобов’язального договору, адже факт його укладення сам по собі не тягне переходу права власності, а виконання зобов’язального договору, загально кажучи, може не збігатися у часі з його укладенням[22], причому на момент виконання договору особа, яка не мала права відчужувати майно, може таке право набути. Такому підходу дещо заважає ст.658 ЦКУ[23], доцільність появи якої у ЦКУ навряд чи можна обґрунтувати; як і в більшості подібних випадків, судовій практиці доведеться знайти спосіб якось нівелювати шкідливий вплив цієї статті[24]. Тоді потенційному покупцеві непотрібно буде ані досліджувати «правову історію» земельної ділянки, ані з’ясовувати, чи не вибуло майно з володіння будь-якої особи, зареєстрованої раніше як власник, не з її волі (для чого у потенційного покупця немає інструментів)  - достатньо переконатися, що його контрагент вказаний у реєстрі як власник (презюмований) ділянки (тобто є її володільцем). Винятком буде випадок, коли потенційний покупець знав чи повинен був знати, що, всупереч відомостям з реєстру, продавець не правомочний на відчуження: такий покупець не може вважатись добросовісним і набувати право. Це дасть змогу захистити добросовісний оборот, але при цьому не стимулювати недобросовісний оборот (що є не менш важливою метою).

Оскільки позбавлення володіння земельною ділянкою полягає у внесенні до реєстру невірних відомостей щодо носія прав, то віндикаційний позов у разі його задоволення має давати змогу забезпечити відображення у реєстрі вірної інформації. Для цього немає жодної потреби скасовувати невірний запис у реєстрі, яким право оголошене як таке, що належить іншій особі (відповідачу за віндикаційним позовом). Дійсно, оголошення є юридичним фактом, який не можна анулювати із зворотною силою в часі: доки не внесено наступного (вірного) запису, попередній (невірний) запис здійснює функцію оголошення прав. Отже, в разі задоволення віндикаційного позову необхідно лише внести до реєстру новий запис, яким право оголошуватиметься як таке, що належить позивачу.

Необхідною умовою задоволення віндикаційного позову є висновок суду про наявність у позивача права власності на майно, що витребовується. Тому мотивувальна частина судового рішення має містити такий висновок. Віндикаційний позов є позовом про позбавлення відповідача (володільця) володіння і передання володіння позивачу (власнику), а не позовом про визнання права власності, тому такий висновок не слід відображати у резолютивній частині судового рішення про задоволення віндикаційного позову[25].

Слід підкреслити, що висновок суду про наявність у позивача права власності на майно, що витребовується, є лише необхідною умовою задоволення віндикаційного позову, але не достатньою. Для задоволення такого позову суд має ще принаймні встановити, що володільцем спірного майна є відповідач, і що відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності за вимогою про віндикацію[26]. З цього, до речі, випливає, що рішення суду про визнання пра- *13 ва власності позивача на земельну ділянку не можна розглядати як підставу для державної реєстрації права власності позивача, якщо таке право вже зареєстроване за відповідачем чи третьою особою у процесі або, тим більше, за іншою особою. Дійсно, судові рішення у цивільних чи господарських справах, як відомо, поділяються (відповідно до поділу позовів у процесуальному значенні [26, 165-169) на три групи: рішення про присудження, рішення про перетворення правовідношення та рішення про визнання. При цьому виконанню підлягає лише перший вид рішень - рішення про присудження. У нашому випадку таким рішенням є рішення про задоволення віндикаційного позову, для чого самого лише висновку про наявність у позивача права власності замало.

На мій погляд, не має великого значення, у яких саме словах формулюється резолютивна частина рішення суду про задоволення віндикаційного позову, важливо лише, щоб вона: 1) розглядалась як підстава для внесення до реєстру запису, внаслідок чого позивач набуває володіння; 2) не створювала інших правових наслідків. Так, не слід розглядати рішення суду як таке, що зобов’язує реєстратора вчинити певні дії, натомість воно є однією з підстав державної реєстрації прав – так само, як і, наприклад, договір та інші документи, передбачені у ч.1 ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». З цієї причини, до речі, реєстратора не слід залучати до участі у судовому процесі ані як відповідача, ані як третю особу; якщо реєстратору буде подане судове рішення, яким задоволений віндикаційний позов, але на цей час відповідно до реєстру володільцем є не відповідач, то реєстратор має відмовити у реєстрації (так само, як у випадку, коли подається договір про відчуження земельної ділянки особою, яка на цей час відповідно до реєстру не є володільцем). Практика склалась таким чином, що резолютивна частина рішення суду про задоволення віндикаційного позову щодо земельних ділянок формулюється так само, як і щодо рухомого майна. Верховний Суд України у п.10 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» так сформулював свою позицію: «Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації». Видається, що такий підхід є цілком прийнятний (за виключенням думки про скасування попередньої реєстрації). Відповідним чином має формулюватись позовна вимога, при цьому нема необхідності заявляти будь-які інші додаткові позовні вимоги, наприклад про визнання недійсними державних актів (хоча б тому, що таке визнання не тягне правових наслідків), скасування записів у реєстрі (з цієї ж причини).

Небажання окремих реєстраторів вносити записи про реєстрацію права власності за позивачем, на користь якого винесене судове рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння, скоріш за все, пов’язане з нерозумінням, що така реєстрація і є насправді позбавленням володіння відповідача та переданням володіння позивачу.

 

2.1. Застосування реституції (повернення земельних ділянок, набутих за недійсними правочинами) (А.І. Ріпенко).

            Двосторонню реституцію (від лат. «restituere» – відновлювати, відшкодовувати, приводити у порядок) прийнято вважати загальним наслідком недійсності правочинів у цивільному праві. Щодо співвідношенні реституції, віндикації та кондикції в науці нема єдності думок. Основні позиції дослідників зводяться до такого:

1. Реституція є різновидом кондикції, чи реституція за своєю суттю є наслідком безпідставного збагачення. Обґрунтовується дана позиція тим, що право за недійсним (з моменту його вчинення) правочином не набувається, тож збагачення є безпідставним. У підручниках з цивільного права можна зустріти і таке твердження: «Требование о возврате неосновательно приобретенного или сбереженного имущества - это форма (способ) осуществления права на реституцію» [27, 458]. Як вказує Д.Тузов, «недействительная сделка - это всего лишь частный случай отсутствия правового основания, а предоставление по такой сделке - одна из возможных причин незаконного владения или обогащения» [28, 221].
2. Реституція є різновидом кондикції або віндикації (щодо речей, визначених родовими ознаками, – кондикції; щодо індивідуально-визначених речей – віндикації). Як вказує О.Гутніков, «Реституционное требование по своей правовой природе является либо виндикационным требованием, либо требованием о возврате неосновательного обогащения» [29, 237].
3. Реституція є окремим інститутом, своєрідним правовим явищем. Вона є взаємною, має певні ознаки зобов’язання, а також ознаку «посесорності», адже річ повертається в силу факта володіння нею до вчинення недійсного правочину, тобто незалежно від законності та добросовісності володіння). *14
4. Реституція має певну адміністративну («державно-примусову») природу.
5. Реституція є звичайним зобов’язанням, на яке поширюється загальне цивільно-правове регулювання зобов’язань.

Слід відзначити, що всі вказані точки зору мають досить серйозне теоретичне обґрунтування, адже законодавство (як вітчизняне, так і, наприклад, російське) не надає чітких відповідей на всі запитання.

Дискусійним є також віднесення реституції до одного зі способів захисту цивільних прав. Як вказується в літературі, реституція поновлює фактичний стан справ, а не права. Як вказує Н.Соломіна, реституційна вимога, що ґрунтується на недійсному правочині, спрямована на відшкодування майнових втрат кожної зі сторін та, на думку дослідниці, виключає можливість виділення реституційної вимоги в якості самостійного способу захисту цивільних прав [30].

Іншу позицію сформулював ВСУ. Так, на погляд Суду, незважаючи на те, що реституція не передбачена у ст. 16 ЦКУ як один із способів захисту, її цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю правочину [31].

Не вдаючись у теоретичні дискусії щодо цих неоднозначних питань, відзначимо, що, на нашу думку, реституція (що має на меті «поновити факт», «фактичний стан справ» безвідносно до прав на речі, зокрема, на земельні ділянки[27]) є винятковим наслідком (як і само по собі визнання правочинів щодо переходу права власності на нерухомість недійсними слід розглядати як щось виняткове), що варто застосовувати лише у виключних випадках (принаймні, до такого розуміння реституції слід прямувати з метою підтримання стабільності обороту земельних ділянок та інших нерухомих речей[28]). Така ретроспективна «дія назад» (повернення набутого), на наш погляд, є в багатьох випадках небажаною.

Як вказує російський дослідник О.М.Латиєв: «Простейшим решением проблемы был бы прямой законодательный запрет на применение реституции в тех случаях, когда не допускается виндикация, как это сделано, например, в Нидерландах, где, в соответствии с п.5 ст.3:45 ГК «права, добросовестно приобретенные третьими лицами иначе как безвозмездно, на имущество, которое было предметом недействительной сделки, остаются в силе» [32].

            Формально, реституція за ЦКУ не знає жодних обмежень. До неї не застосовуються положення про обмеження віндикації. У РФ дану проблему вирішили суди (перш за все - Конституційний Суд РФ), застосувавши обмеження віндикації і на випадки застосування наслідків недійсності правочинів. Але в російському цивільному законодавстві таких безпосередніх приписів також нема.

Коли йдеться про визнання недійсними правочинів, спрямованих на перехід прав на земельні ділянки, треба приділяти особливу увагу тим причинам, що спонукають позивача звернутись із позовом стосовно визнання правочину недійсним та застосування наслідків у вигляді реституції. Враховуючи нечіткість, непослідовність, «недоробленість» та надзвичайну динамічність вітчизняного земельного законодавства з часів початку земельної приватизації, технічні та інші незначні недоліки можна відшукати майже в кожній документації із землеустрою. Частіше за все такі «помилки» криються ще у «первинному» набутті права приватної власності на ділянки (при передачі ділянок із земель державної та комунальної власності).

Останнім часом досить «модно» скасовувати рішення органів влади про передачу земельних ділянок в порядку адміністративного судочинства, після чого визнавати недійсними правочини щодо відчуження таких земельних ділянок (договори купівлі-продажу) із «поверненням» їх до державної (комунальної власності) з виключно формальних, технічних причин. На наш погляд, це є неприпустимим.

У багатьох випадках причиною визнання правочинів недійсними заявляється відсутність погодження меж із суміжними землекористувачами (землевласниками), що передбачено ст. 198 ЗКУ. Але відсутність такого «погодження»[29] не можна також вважати підставою ані для скасування рішення органу влади, ані для визнання відповідного правочину недійсним.

Не мають жодного сенсу спроби визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок під об’єктами нерухомості, що належать фізичним та юридичним особам, адже такі ділянки не можуть бути повернуті фактично та це призведе лише до не- *15 доотримання бюджетами плати за землю.

Відповідно до ст. 216 ЦКУ недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тобто на підставі недійсного правочину не виникають права на земельні ділянки та інші об’єкти цивільних прав.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Причому вказані правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих  видів недійсних правочинів.

Згідно з ч. 5 згаданої вище статті ЦКУ вимога про застосування наслідків  недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Таким чином, реституція є загальним наслідком недійсності правочину (якщо спеціальні правила щодо цього не встановлені законом). Проте позивачі не завжди заявляють про наслідки у вигляді реституції у позовах про визнання правочинів недійсними, а суди не завжди проявляють власну ініціативу (нерідко після визнання правочину недійсним кожна сторона, або ж певна «зацікавлена особа» заявляє окремо про застосування наслідків недійсності правочину у вигляді реституції). Тож, гіпотетично, при визнанні правочину недійсним (без застосування наслідків такої недійсності у вигляді реституції) може виникнути конкуренція між положеннями ЦКУ про реституцію, віндикацію та кондикцію при виявленні позивачем бажання повернути набуту за недійсним правочином земельну ділянку.

Реституція земельних ділянок «в натурі» часто є ускладненою наявністю проведеного на спірній ділянці будівництва. Формально це не є перешкодою для повернення ділянки в порядку реституції. Але коли, скажімо, право власності на зведені будівлі вже зареєстровано за покупцем ділянки, «просто так» знести їх вже не можна (право власності на таку нерухомість захищається однаково з правом власності на земельну ділянку). Більш того, вартість будівель може значно перевищувати вартість самої ділянки. В такому разі суду, який розглядає вимогу про застосування наслідків недійсності правочину у вигляді реституції, слід уважно розглянути всі обставини справи (за яких обставин правочин визнається недійсним тощо), після чого прийняти виважене та справедливе рішення. Теоретично, таким рішенням (залежно від обставин конкретної справи) може бути рішення про:

1. Знесення будинку та повернення ділянки (таке рішення нам видається дуже спірним та не може бути застосоване тоді, коли набувач ділянки діяв правомірно та із т.з. «доброю совістю», адже така особа насправді ні в чому не винна);
2. Залишення земельної ділянки разом зі спорудами (будівлями) за набувачем із виплатою грошей продавцю в порядку реституції (річ змінено таким чином, що її повернення є по суті неможливим);  
3. Повернення земельної ділянки разом зі спорудами (будівлями) продавцю (вартість будівель та споруд треба буде компенсувати набувачу ділянки).

Щодо питання співвідношення (конкуренції) реституції та віндикації ВСУ висловив свою позицію у постанові Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», а також в Узагальненні ВСУ від 24.11.2008 «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Так, Суд вважає, що норми глави 29 ЦКУ про захист права власності є спеціальними по відношенню до норм ч.1 ст. 216 ЦКУ [31, Розділ «Застосування правових наслідків недійсності правочину»].

На думку ВСУ, якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або визнано недійсним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину у вигляді повернення набутого майна має пред'являтися тоді, коли майно залишається у набувача.

Тобто, якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування  реституції, то ефективним способом захисту буде позов про повернення майна за правилами реституції. Якщо ж набувач, який набув  майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦКУ, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і майно перебуває у першого покупця (набувача).

Слід в цілому погодитись із висновками ВСУ, тим більш, що така позиція була сприйнята в цілому вітчизняними судами.

ВСУ також вказав, що коли після укладення недій- *16 сного правочину було укладено ще декілька правочинів, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Здається, що така позиція суду ґрунтується здебільшого на міркуваннях зручності та доцільності, адже покладена в її основу фікція нікчемності всіх інших правочинів не має під собою основи у вигляді конкретних положень ЦКУ[30]. Насправді, для позбавлення особи («остаточного набувача») титулу необхідно було б визнати всі оспорювані правочини «у ланцюжку» недійсними (із застосуванням реституції та наступним витребуванням земельної ділянки від першого відчужувача, або без застосування наслідків у вигляді реституції, лише задля позбавлення титулу останнього набувача), після чого застосовувати положення про віндикацію або кондикцію.[31]. Але ж, дійсно, це не лише незручно, а й не в усіх випадках взагалі можливо.

Визнання першого правочину недійсним може бути доречним лише у випадку коли, скажімо, треба довести те, що майно вибуло з володіння власника не з його волі. Якщо ж не оскаржувати кожний правочин з «ланцюжка», на нашу думку, можливе задоволення віндикаційного позову про витребування земельної ділянки (скасування запису про право на неї та вчинення запису на ім’я «справжнього власника») безпосередньо від останнього набувача, який шукатиме збитків від особи, яка продала йому ділянку чи з іншої винної особи. Як вказав у тій самій постанові Пленум ВСУ [31]: «Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді … [У] разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити  питання  про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути  стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину».

Таким чином, питання конкуренції віндикації та реституції досить чітко вирішене ВСУ.

 

            2.2. Застосування реституції (повернення земельних ділянок, набутих за недійсними правочинами) (А.М. Мірошниченко).

Позиція, за якою запис у реєстрі має абсолютний характер, не перешкоджає застосуванню реституції. Так, у разі недійсності правочину, відповідно до якого була відчужена земельна ділянка, у набувача земельної ділянки існує обов’язок повернути її (ч.1 ст.216 ЦКУ).

Застосування такого способу захисту у випадку із рухомим майном особливих складнощів не являє. Втім, у випадку із земельною ділянкою ситуація інша – зовсім не очевидно, що означає «повернення земельної ділянки», адже фактичне володіння земельною ділянкою – умовність, а раз так, і фактичне повернення земельної ділянки нічим іншим, окрім як умовністю, бути не може.

При вирішенні даної проблеми слід, знов-таки, виходити з того, що володільцем земельної ділянки є особа, яка вказана у реєстрі як власник ділянки. «Фактичне позбавлення володіння» земельною ділянкою за умов реєстрації прав на неї позбавлене будь-якого змісту, права володіння можна позбавити лише «юридично», шляхом відібрання титулу в цілому [34, 127]. Тому формулювання «повернення земельної ділянки» у резолютивній частині рішення суду означає перетворення правовідносин, «переведення» права власності на попереднього власника. Така формула має бути підставою для внесення до реєстру нового запису про передачу титулу від особи, що набула земельну ділянку незаконно, попередньому власнику (так само, як, скажімо, правочин про відчуження земельної ділянки). Якщо ж «повернення» відбувається у позасудовому порядку, запис до реєстру має бути внесений відповідно до правочину, вчиненого особою, що незаконно набула земельну ділянку.

Як видається, такий висновок буде справедливий і тоді, коли після 01.01.2013 «запрацюють» нещодавно змінені положення ч.2 ст.26 Закону «Про реєстрацію …», згідно з якими «[у] разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.». Дуже *17 сподіваюся, що ця норма буде застосовуватися судами лише до випадків, коли відсутній спір про право (технічні помилки тощо), тобто не до ситуації, коли йдеться про реституцію. У випадку реституції жодної потреби у скасуванні рішення про державну реєстрацію, звичайно, немає.

Стосовно ситуації, в якій земельна ділянка була відчужена набувачем за недійсним правочином іншій особі, видається, що реституція можлива лише відносно цього першого правочину шляхом повернення вартості земельної ділянки первісному власнику (ч.1 ст.216 ЦКУ). «Ланцюжок» реституцій видається неможливим, адже первісний власник не є стороною наступних правочинів, а отже, не вправі вимагати реституції за ними. Крім того, підхід, за яким запис у реєстрі має абсолютний характер, передбачає розгляд подальших правочинів щодо земельної ділянки як таких, що відповідають закону.

 

2.3. Застосування «реституції» (повернення земельних ділянок, набутих за недійсними правочинами) (Ю.Ю. Попов)

Правила, встановлені наразі абзацом другим ч.1 ст.216 ЦКУ[32], ще з радянських часів прийнято називати правилами про реституцію (хоча цим терміном у римському праві та сучасних правопорядках позначаються інші поняття; а «в целом современным правопорядкам, как и римскому праву, неизвестно какое-либо специальное средство для обратного истребования того, что было предоставлено по недействительной сделке» [25, 212]), тож будемо користуватись цією термінологією.

Перш за все виникає питання: чому, власне, наслідки одержання благ на виконання недійсного правочину мають відрізнятися від наслідків у разі виконання невчиненого правочину (зокрема неукладеного договору), або в разі розірвання договору, виконаного лише однією стороною[33], або в разі розірвання чи зміни умов договору із зворотною силою в часі[34], або в разі припинення зобов'язання неможливістю його виконання (ст.607 ЦКУ) стороною, яка одержала виконання від іншої сторони, або за відсутності видимості наявності правочину взагалі? Якщо відповіді на це питання знайти не вдається, то може скластися враження, ніби правил про реституцію замало, і що необхідно було б розширити сферу їх застосування.

Тепер варто задатись іншим питанням: як можна було б сформулювати гіпотезу такої більш загальної норми, аби вона охоплювала всі наведені вище випадки? Видається, що її можна сформулювати як набуття або збереження майна за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала. Водночас відповідні правила вже передбачені главою 83 ЦКУ.

Звідси випливає, що правил про реституцію забагато, а саме - вони не потрібні взагалі.

Зайві правила нічого, крім шкоди, дати не можуть. І правила про реституцію, звичайно, не є виключенням.

Так, імперативна вказівка абзацу другого ч.1 ст.216 ЦКУ на обов’язок  повернути одержане другій стороні правочину спричинила появу ідеї щодо неможливості застосування правила про обмеження витребування майна від добросовісного набувача, про що вже згадано у розділі 2.1 цієї статті. Втім, здається, проблеми тут не повинно бути: добросовісний набувач, як сказано у розділі 1.3 цієї статті, набуває право власності на майно на підставі встановленого законом юридичного складу, а не на підставі правочину, тому ч.1 ст.216 у цьому разі застосовуватись не може. Інша проблема – уявлення про те, що у разі укладення серії недійсних договорів, за якими майно послідовно передавалося кільком набувачам, необхідно визнавати недійсними всі ці договори, після чого повертати майно послідовно у зворотному порядку від останнього набувача, аж доки не дійде черга позивача. Це, звичайно, поставило б захист права позивача у залежність від волі всіх набувачів майна у ланцюжку, крім останнього, бо примусити їх одержати назад майно неможливо (зокрема, лише від них залежало *18 б, чи звернуться вони за примусовим виконанням рішень судів, чи ні). Тут, дійсно, є конфлікт з нормою ч.1 ст.1212 ЦКУ, якою передбачено повернення майна особі, за рахунок якої воно набуте або збережене, а не другій стороні недійсного правочину[35].

Втім, помилковим є не лише абзац другий ч.1 ст.216 ЦКУ, а вся ст.216 ЦКУ цілком [6, 117 - 118]. За відсутності у ЦКУ ст.216 подібних проблем не виникало б взагалі. Тому видається доцільним ст.216 ЦКУ виключити. А доки цього не сталося, слід вітати судову практику, яка обмежує застосування ст.216 ЦКУ (п.10 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

 

3.1. Застосування положень про кондикцію до відносин з повернення земельних ділянок (А.І. Ріпенко, А.М. Мірошниченко)

Кондикція (або безпідставне збагачення) – це інститут цивільного права, який застосовувався ще в Давньому Римі для поновлення порушених прав у випадках безпідставного переходу майна від однієї особи до іншої, тобто за відсутності належних підстав.

Відносини, пов’язані із набуттям та збереженням майна без достатньої правової підстави врегульовані нормами глави 83 ЦКУ, положення якої застосовують також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином (реституція), а також про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикація).

            На наш погляд, йдеться про субсидіарне застосування норм вказаної глави до вказаних ситуацій (вирішення долі поліпшень майна, витрат на його утримання тощо). Положення глави 83 ЦКУ не можуть підмінити норми ЦКУ про віндикацію речей, зокрема, земельних ділянок. Тобто, застосовуючи положення глави 83 ЦКУ, не вдасться обійти «обмеження віндикації», передбачене законом для добросовісного набувача (який став власником), а тому, перш за все, будуть застосовуватись «віндикаційні правила». Наприклад, розглядаючи справу про повернення земельної ділянки, не можна ігнорувати положення ЦКУ про те, що добросовісний набувач у передбачених законом випадках стає власником такої ділянки. Оскільки він є законним власником[36], земельну ділянку в нього не можна відібрати й за правилами про безпідставне збагачення (він має підставу)[37]. Проте кондикційний позов може бути застосовано для повернення у певних випадках грошей у розмірі безпідставного збагачення. На нашу думку, коли позивач не має наміру повернути земельну ділянку «в натурі», він може подати, зокрема, кондикційний позов до особи, яка здійснила відчуження його земельної ділянки (зокрема, в порядку виконання судових рішень), про повернення грошей, отриманих як безпідставне збагачення. Безпідставне збагачення продавця земельної ділянки дорівнює винагороді, отриманій як сплата вартості ділянки, причому на цю суму може бути нараховано відсотки (ст. 1214 ЦКУ)

            Як пояснює російський цивіліст Є.О. Суханов, головна відмінність між віндикаційним та кондиційним позовами полягає в тому, що перший є речово-правововим, а останній – зобов’язально-правовим способом захисту. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначена річ. Але така річ не може бути витребувана за нормами про зобов’язання внаслідок безпідставного збагаченя[38], адже, як вказує вчений, сама конструкція сучасного кондикційного зобов’язання виникла в якості правового засобу захисту інтересів суб’єктів цивільного обігу, які не мали або були позбавлені можливості віндикувати річ. У зв’язку із цим у конструкцію зобов’язання з безпідставного збагачення не було введено умову про добросовісність чи недобросовісність набувача [35]. Вчений вказує, що якщо суб’єктом віндикаційного позову є власник (інший титульний володілець), що втратив володіння річчю, то суб’єктом кондикційного позову є особа, що позбавлена титулу власника чи інших прав. Тому у разі задоволення кондикційного позову відповідача позбавляють прав (титулу) на майно, що вилучається від нього. Навпаки, за віндикаційним позовом вилученню підлягає індивідуально-визначена річ, що не входить до складу майна відповідача. Жодних прав на дану річ в нього нема, а тому при її вилученні відповідача прав на річ не позбавляють.

На думку російського цивіліста В.А. Бєлова, відмінностями між кондикційною та віндикаційною *19 вимогами є такі: кондикційна вимога належить особі, що позбавлена титулу на майно чи особі, що постраждала від зменшення його іншого законного майнового інтересу, у той час, як носієм кореспондуючого цій вимозі обов’язку є особа, яка є власником безпідставно набутого чи збереженого; за загальним правилом об’єктом кондикційного правовідношення не можуть бути індивідуально-визначені речі (за певними виключеннями); змістом кондикційного зобов’язання є, як правило, сплата грошей чи передача речей, визначених родовими ознаками; кондикційні відносини встановлюються та реалізуються незалежно від добросовісності зобов’язаної особи; реалізація кондикційних правовідношень позначає вторгнення у майнову сферу зобов’язаної особи [36, 294-295]. І хоча, на наш погляд, не всі ці критерії можна назвати однозначними та універсальними, різниця між віндикацією та кондикцією є, і остання виконує допоміжну функцію.

Як відмічається у літературі, підґрунтям сучасного інституту безпідставного збагачення є ідея родового характеру кондикційних зобов’язань щодо всіх інших вимог про повернення майна, як віндикація, реституція, вимоги про відшкодування завданої шкоди, повернення виконаного у зв’язку з зобов’язанням [37].

Положення глави 83 ЦКУ можуть бути також застосовані, наприклад, коли йдеться про розрахунки при поверненні за віндикацією чи реституцією земельних ділянок, на яких розміщено об’єкти незавершеного будівництва, будівлі та споруди[39].

Таким чином, при вирішенні питань про «повернення» земельної ділянки, відчуженої за недійсним правочином, за будь-яого з можливих підходів правила про кондикцію не повинні застосовуватися. Вони підлягають застосуванню лише до відносин щодо розрахунків між учасниками відносин, коли «повернення» земельної ділянки є неможливим.

 

3.2. Застосування положень про кондикцію до відносин з повернення земельних ділянок (Ю.Ю. Попов)

Перш за все необхідно розрізняти два випадки: коли особа, від якої витребовується майно за нормами щодо кондикції, набула майно шляхом лише одержання його у володіння, і коли вона набула майно шляхом одержання і володіння, і права власності.

Останній випадок може мати місце, зокрема, коли підстава, на якій набувач набув право власності на майно, відпала на майбутнє (а не із зворотною силою в часі, як у випадку визнання оспорюваного правочину недійсним). Так, це може трапитись у разі припинення зобов'язання неможливістю його виконання відповідно до ст.607 ЦКУ. Прикладом може бути договір міни, на виконання якого одна сторона передала майно у власність другої сторони, а остання не може надати зустрічне виконання, скажімо, внаслідок випадкової втрати індивідуально визначеної речі, яка мала бути передана на виконання договору, або внаслідок законодавчого запровадження обмеження обороту таких речей або навіть виведення їх з обороту. Наприклад, за договором міни земельної ділянки на автомобіль одна сторона передала свою земельну ділянку у власність другої сторони, а друга не встигла цього зробити, коли її автомобіль випадково згорів. У цьому разі друга сторона набула і володіння, і право власності, але підстава такого набуття відпала на майбутнє, тож оскільки виконані умови ч.1 ст.1212 ЦКУ, перша сторона вправі вимагати повернення їй володіння і права власності (тобто витребувати майно в натурі відповідно до ч.1 ст.1213 ЦКУ, якщо, звичайно, майно збереглося у другої сторони, зокрема не було відчужене іншій особі).

Звернемось тепер до більш поширеного випадку, коли особа набула майно безпідставно або на підставі, яка згодом відпала, шляхом набуття лише володіння, але не права власності. Прикладів багато: починаючи від передання майна на виконання недійсного правочину (нікчемного або визнаного недійсним оспорюваного), іншого неіснуючого правочину (наприклад, такого, що є неукладеним за браком істотних умов), і закінчуючи самоправним захопленням володіння, незаконною реєстрацією права власності на земельну ділянку, зокрема внаслідок підробки документів набувачем чи іншою особою, неумисної чи умисної вини реєстратора. Цей випадок також підпадає під дію норм щодо кондикції, адже «"Нечто приобретенной" (мається на увазі в порядку безпідставного збагачення. – Ю.П.) может быть любая имущественная выгода, например, собственность или ограниченное вещное право, владение вещью, регистрация в качестве правообладателя в поземельной книге (Buchbesitz),  требование, освобождение от требования, оказанные услуги» [38, 117]. Видається, що «майнова вигода», яка згадується у наведеній цитаті, від володіння майном полягає у вигоді від видимості права власності, яка надає, зокрема, можливість використовувати майно (хоч і без законних підстав) від власного імені; крім того, майнову сферу володільця укріплює сплив позовної давності щодо вимоги про *20 витребування майна, а в певних випадках володілець може набути право власності за давністю володіння, якщо це передбачено законом. Тож слід погодитись з Д.В.Новаком, який вважає, що «трудно отрицать экономическую ценность фактического владения, ведь оно, несомненно, является имущественным благом» [39, 301].

У контексті повернення володіння за правилами про кондикцію ключовим є питання про «іншу особу (потерпілого)», яка вправі цього вимагати. Відповідно до ч.1 ст.1212 ЦКУ такою особою є особа, за рахунок якої володілець набув майно шляхом одержання у володіння без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала.

Такою особою, перш за все, є попередній володілець, причому незалежно від того, чи був він законним володільцем (тобто власником земельної ділянки), чи ні. Більше того, навіть якщо володілець доведе, що попередній володілець не має права власності на майно, а таке право має третя особа, позов попереднього володільця має бути задоволений, якщо відповідач набув майно без достатньої правової підстави або якщо вона відпала. Зазначений висновок випливає з того, що якщо третя особа (власник) не звертається за захистом свого права, то всі вигоди від володіння майном, видимості належності права власності, дістаються саме володільцю (незаконному), тож якщо такий володілець втрачає володіння (тобто стає попереднім володільцем), то його і слід вважати особою, за чий рахунок відповідач набув володіння. Тож у випадку спору між особою, яка втратила володіння, і особою, яка його безпідставно набула (в тому числі на виконання нікчемного правочину), або на підставі, яка згодом відпала (в тому числі на виконання оспорюваного правочину, визнаного недійсним), з’ясовувати правомірність володіння позивача (що у випадку земельних ділянок, як показано у п.1.3 цієї статті, означає наявність права власності) взагалі не слід. На перший погляд, цей спосіб захисту може нагадувати посесорний захист, але таким не є хоча б тому, що не може бути застосований проти власника окремо від вимоги про повернення не тільки володіння, а й права власності.

Легко бачити, що ті ж самі міркування можна навести і у випадку, коли йдеться про «проміжного» незаконного володільця, тобто коли між ним та останнім володільцем є ланцюжок інших незаконних володільців. Кожного з «проміжних» незаконних володільців можна вважати особою, за рахунок якої останній володілець набув володіння без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала. Отже, кожному з них належить право на позов за правилами про кондикцію. Право на такий позов, звичайно, має і власник земельної ділянки (в тому числі і той, хто набув право власності як добросовісний набувач), але не тому, що він є власником, а тому, що він є першим у ланцюжку колишніх володільців, які втратили володіння без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала. Видається, що якщо з позовом до володільця звернулись кілька колишніх володільців, спір слід вирішити на користь того, хто першим набув володіння, оскільки він має право на позов не тільки до відповідача, а й до будь-якого пізнішого колишнього володільця.

Політико-правовим підґрунтям права на позов одного незаконного володільця до іншого є запобігання неправомірному, особливо недобросовісному обороту. Відсутність подібних правил могла б призвести до його стимулювання. Приклад: недобросовісна особа, що дізналася про незаконність володіння іншої особи, незаконно отримує майно у володіння (у випадку земельної ділянки, наприклад, реєструє за собою право власності за підробленими документами) і відмовляється повертати володіння позивачу (попередньому володільцю), посилаючись на незаконність його володіння та відсутність у нього права власності. Інший приклад: недобросовісна особа у ситуації, описаній в попередньому прикладі, передала майно у володіння іншій недобросовісній особі; остання відмовляється повернути майно, посилаючись на те, що набула його за рахунок першої недобросовісної особи, а не за рахунок позивача. Видається, що легітимізація подібної поведінки була б небезпечною.

У найбільш поширених випадках передання володіння майном на виконання недійсних правочинів по ланцюжку набувачів застосування правил про кондикцію, на відміну від правил про реституцію, дозволяє уникнути позовів про послідовне повернення майна від останнього володільця попередньому і так далі аж до позивача. Звичайно, це можливе лише у разі, якщо у ланцюжку жоден з набувачів володіння не набув і права власності як добросовісний набувач, тобто правила про кондикцію не дозволяють обходити правила ст.ст. 330, 388 ЦКУ, бо, як зазначено у розділі 1.3 цієї статті, добросовісний набувач набуває право власності на підставі юридичного складу, встановленого законом, за наявності правомірної каузи на боці набувача, що і є достатньою правовою підставою, а «добросовестное приобретение права собственности от неуправомоченного отчуждателя является первоначальным способом приобретения, т.е. не основанным на правопреемстве» [41, 63-98] (цитується за [42, 239]).

Хоча повернути володіння за правилами про кон- *21 дикцію може і власник, конкуренція між віндикацією та кондикцією відсутня. Причина полягає в тому, що в останньому випадку позивач має довести, що він втратив володіння без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала, а наявність у нього права власності доведенню не підлягає, у першому ж випадку, навпаки, він має довести саме наявність у нього права власності. Іншими словами, предмет обох позовів співпадає (повернення майна з чужого незаконного володіння), але підстави – різні. При цьому за умови виникнення права власності на земельні ділянки лише у разі його реєстрації віндикаційний позов втрачає свою привабливість, бо підстави для застосування кондикції простіше довести.

 

            4.1. Визнання прав на земельні ділянки як спосіб захисту (А.І. Ріпенко)

Стаття 16 ЦКУ відносить визнання права до способів захисту цивільних прав та інтересів. Відповідно до ст. 392 ЦКУ (поміщеної до глави Кодексу, присвяченій захисту права власності) власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

На нашу думку, враховуючи специфіку захисту прав власності на земельні ділянки (та іншу нерухомість), такий спосіб захисту, як визнання права власності може бути застосовано у комбінації із вимогою про повернення земельної ділянки із чужого незаконного володіння (віндикацією), а також може бути додатково застосовано до вимог про реституцію.

Добросовісний набувач може також, за потреби, заявити зустрічний позов про визнання права власності тоді, коли земельну ділянку в нього намагається витребувати за віндикаційним позовом інша особа. Насправді, незважаючи на те, що рішення суду про задоволення віндикаційного позову має бути само по собі достатньою підставою для внесення зміни записів у реєстрі прав (поземельній книзі), реєстратори нерідко відмовляються це робити, допоки суд не визнає право власності за певною особою, або ж не зобов’яже їх вчинити такі дії відповідним рішенням.

Досить категорично висловився російський практик і науковець В.В. Вітрянський, який вказав: «невозможно предъявить виндикационный иск к лицу, право которого зарегистрировано в Едином государственном реестре прав на недвижимое имущество и при этом не заявить дополнительного требования о признании права на такое недвижимое имущество[40]». На нашу думку (з урахуванням позиції ВСУ, який вважає рішення про задоволення віндикаційного позову самодостатньою підставою для реєстрації прав і внесення потрібних змін до реєстру), це не справа можливості/не можливості, а, скоріше, доцільності та зручності. 

Важливо відзначити, що шляхом подачі позовів про визнання права власності не можна «обійти» положення закону про позовну давність та ігнорувати поділ набувачів земельних ділянок на добросовісних та недобросовісних (адже це має дослідити суд, визначивши певного набувача як власника земельної ділянки, або як особу, що не стала власником).

 

4.2. Визнання прав на земельні ділянки як спосіб захисту (А.М. Мірошниченко, Ю.Ю.Попов).

            Оскільки і виникнення права на земельні ділянки «жорстко» прив’язане до запису у реєстрі, і розпорядження правом без його реєстрації зазвичай неможливе, то якщо право особи відображене у реєстрі, в неї нема потреби заявляти вимогу про визнання права. У випадку ж, коли іншою особою оспорюється або не визнається право, яке не зареєстроване (зокрема набуте до запровадження реєстрації), то найкращим захистом буде реєстрація права, а не пред’явлення позову до такої особи.

            Тому практичне значення ст.392 ЦКУ, якою передбачена можливість визнання права власності в судовому порядку, обмежується випадками втрати документа, який засвідчує право власності на земельну ділянку, набуте до запровадження реєстрації, якщо таке право досі не зареєстроване.

Втім, оскільки у ЦКУ передбачений такий спосіб захисту, як визнання права судом, зокрема у разі його оспорювання (тобто у разі, коли суд визнає існуюче право, а не породжує його своїм рішенням), навряд чи судова практика найближчим часом схилиться до можливості відмовляти у відкритті провадження в частині таких позовних вимог. У зв’язку з цим необхідно усвідомлювати, що судове рішення про визнання права на майно має значення виключно для сторін справи і не може протиставлятись третім особам, які в ній не брали участі.

 

 

Висновок:

Наявність інституту реєстрації прав (у державному реєстрі земель, в перспективі – у державному реєстрі прав) обумовлює істотні особливості застосування способів захисту прав на земельні ділянки та їх співвідношення. Відповідаючи на питання про характер такого співвідношення по-різному, автори, тим не менше, сходяться у тому, що чинне законодавство і судова практика наразі не повністю відповідають потребам обороту.

 

*22 Література:

1.       Гражданское право/ Отв. ред. Е. А. Суханов. - М.: БЕК, 1998. - Том I. – 816 с.

2.       Бабкин С.А. Основные начала организации оборота недвижимости / С.А. Бабкин. – М. : Центр Юринфор, 2001. – 384 с.

3.       Постановление Пленума ВС РФ № 10, Пленума ВАС РФ № 22 от 29.04.2010г. «О некоторых вопросах, возникающих в судебной практике при разрешении споров, связанных с защитой права собственности и других вещных прав» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bestpravo.ru/federalnoje/bz-zakony/h1w.html.

4.       Курило Ю. Защита прав собственника от недобросовесного отчуждения имуществ // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://blog.liga.net/user/kurilo/article/5198.aspx

5.       Скловский К.И. Собственность в гражданском праве / К.И. Скловский. – 2010 / Глава 17. О понятии владения [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://all-books.biz/pravo-grajdanskoe/ponyatii-vladeniya.html

6.       Гусак М., Данішевська В., Попов Ю. Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за Цивільним кодексом України // Право України. – 2009. - № 6. – С.114-120 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://popov-yuyu.narod.ru/24_pravochyny_nedijsni_CC-Ukrainy.htm.

7.       Скловский К.И. Собственность в гражданском праве / К.И. Скловский, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://all-books.biz/pravo-grajdanskoe/vindikatsii-prava.html.

8.       Маттеи У., Суханов Е. Основные положения права собственности / У.Маттеи, Е.Суханов. - М.: Юристъ, 1999. – 384 с.

9.       Постанова Пленуму ВСУ від 06.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09.

10.    Римское частное право: Учебник / под ред. Н.Б. Новицкого и И.С.Перетерского. – М.: Юриспруденция. – 2001. - 448 с.

11.    Дождев Д.В. Римское частное право. Учебник для вузов / под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Издательство НОРМА. – 2000. - 784 с.

12.    Советское гражданское право: Учебник. В 2-х частях. Ч.I. / под ред. В.А. Рясенцева. – 2-е изд., перераб. и дополн. – М.: Юрид. лит. – 1986. - 560 с.

13.    Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное и дополненное. / Под ред. А П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М.: Проспект. –1998. – 632 с.

14.    Гражданское право. В 2-х томах. Том 1. Учебник / Под ред. Е.А. Суханова. – М.: Издательство ВЕК. – 1994. - 384 с.

15.    Рудоквас А.Д. Приобретательная давность и давностное владение. Автореф. дис. д-ра юрид. наук. – 2012. – 43 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://vak.ed.gov.ru/common//img/uploaded/files/RudokvasAD.pdf

16.    Хворостянкіна А. Дефініції в законодавчих текстах: питання теорії // Право України. – 2005. – № 11. – С. 28–32.

17.    Gilmore G. Security interests in personal property. In two volumes. Volume I. – Little, Brawn and company. – 1965. – 651 p.

18.    Покровский И.А. История римского права. – Спб.: Издательско-торговый дом «Летний сад». – 1998. - 560 с.

19.    Шимон С.І. Реалізація обов’язку передання «товару» в зобов’язаннях з купівлі-продажу речей та майнових прав // Вісник Академії адвокатури України. – 2011. - № 3 (22). – С.51-56. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.aau.edu.ua/visnyk/visnyk_22-2011-3.pdf

20.    McCormack J.L. Torrens and recording: land title assurance in the computer age // William Mitchell Law Review. – 1992. – v.18. – P. 61-129.

21.    Роз’яснення Міністерства юстиції України від 07.07.2012 р. «Державний реєстратор прав на нерухоме майно як суб'єкт встановлення юридичних фактів у цивільному праві» (автор - Д.С. Спєсівцев).

22.    Ohio v. Guilbert, 47 N.E. 551, 558-59 (Ohio 1897).

23.    Szypszak C. Public registries and private solutions: an evolving American real estate conveyance regime // Whittier Law Review. – 2003. – v.24. – P. 663 –706.

24.    Raff M. Environmental obligations and the western liberal property concept // Melbourne University Law Review. – 1998. – v.22. – P. 657 –692.

25.    Тузов Д.О. Теория недействительности сделок. Опыт российского права в контексте европейской правовой традиции. – М.: Статут, 2007. – 313 с. *23 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.juristlib.ru/book_3872.html  

26.    Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса. – М.: Изд-во «Зерцало», 2003. –  464 с.

27.    Гражданское право : Учебник. Т. 2. Полутом 2 / Отв. ред. Е.А. Суханов. М., 2002. – 544 с.

28.    Тузов Д.О. Реституция и реституционные правоотношения в гражданском праве России / Д.О. Тузов // Цивилистические исследования: Сб. науч. трудов памяти проф. И.В. Федорова. Вып. 1 / Под ред. Б.Л. Хаскельберга, Д.О. Тузова. - М., 2004. - С. 221.

29.    Гутников О.В. Недействительные сделки в гражданском праве. Теория и практика оспаривания. М.: Бератор-Пресс, 2003. - С. 576 с.

30.    Соломина Н.Г. К вопросу о соотношении требования о возврате неосновательного обогащения с требованием о возврате исполненного по недейсвтительной сделке / Н.Г. Соломина // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.advocate-realty.ru/press/unitpress/?id=426653.

31.    Узагальнення ВСУ від 24.11.2008 «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0003700-08

32.    Латыев А.Н. Вещные права в гражданском праве : понятие и особенности правового режима / А.Н. Латыев : дисс. кандидата юрид. наук : 12.00.03 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ex-jure.ru/law/news.php?newsid=257.

33.    Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v_111800-99

34.    Мірошниченко А.М. Земельне право України. – 2-ге видання. Підручник. – К.: Алерта; Центр учбової літератури, 2011. – 680 с.

35.    Суханов Е.А. Гражданское право: В 4 т. Том 4 : Обязательственное право, 2008 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://all-books.biz/pravo-grajdanskoe/kondiktsionnyiy-vindikatsionnyiy-iski.html

36.    Белов В.А. Гражданское право : Особенная часть : учебник / В.А. Белов. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2004. - 767 с.

37.    Єфименко І.В. Умови виникнення кондикційних зобов’язань // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : http://www.reallook.com.ua/4823/umovi-viniknennya-kondikcijnix-zobov-yazan/.

38.    Шапп Я. Система германского гражданского права: учебник. –  М. – Междунар. отношения. –  2006. – 360 с.

39.    Новак Д.В. Неосновательное обогащение в гражданском праве. – М., 2010. – 434 с. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://goraknig.org/professii/?kniga=MjQwNjI0OQ__

40.    Горбатов К.А. Признание прав собственности на помещения общего пользования в нежилых зданих // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.yurlov.ru/documents/ru/S9_rus.html.

41.    Черепахин Б.Б. Юридическая природа и обоснование приобретения права собственности от неуправомоченного отчуждателя // Ученые записки Свердловского юридического института. Т. 2. Свердловск: ОГИЗ, 1947. С. 63–98.

42.    Черепахин Б.Б. Труды по гражданскому праву. –  М. – Статут. –  2001. – 479 с.

 

 

*24 Земельные участки: виндикация, реституция, кондикция, признание прав (соотношение и некоторые проблемные вопросы)

Мирошниченко Анатолий Николаевич

Попов Юрий Юрьевич

Рипенко Артем Игоревич

Аннотация: В статье представлена позиция авторов относительно указанных способов защиты прав на земельные участки, с учетом положений актов гражданского и земельного законодательства Украины, судебной практики, а также правовой доктрины. Взгляды авторов совпадают не по всем вопросам, поэтому, в таких случаях, подаются отдельно.

Ключевые слова: виндикация, реституция, кондикция, признание прав, земельные участки.

 

Land parcels: vindication, restitution, condiction, declaratory actions (correlation and some problematic issues)

Miroshnychenko Anatolii Mykolayovych

Popov Yurii Yuriyovych

Ripenko Artem Igoevych

Summary: The article presents approaches of the authors to the nature of the remedies, mentioned in the title. The authors offer their analysis of the civil and land legislation of Ukraine, relevant case law and the legal doctrine. Some approaches included in this article are not shared by all of the authors; in such instances their points of view are presented separately.

Keywords: vindication, restitution, condiction, declaratory actions, rights to land parcels

 

 

 

 

Опубліковано: Часопис Академії адвокатури України. – 2012. – № 3. http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2012-3/12mamdpp.pdf

 

 

 

 

Вернуться к списку публикаций