ПОНЯТТЯ ПРАВА ГОСПОДАРСЬКОГО ВІДАННЯ В РІШЕННІ ІНОЗЕМНОГО СУДУ

 

Юрій ПОПОВ

Центр комерційного права

Поняття права господарського відання дісталося колишнім республікам Радянського Союзу у спадок від радянських часів і є невідомим правопорядкам інших країн світу. Воно є похідним поняття права оперативного управління, яке було винайдене у середині минулого століття, закріплене законодавчо у Цивільному кодексі УРСР 1963 року, яке за часів “перебудови” зазнало поділу на два різновиди – поняття права повного господарського відання та права оперативного управління (ст.ст.24, 26 Закону СРСР “Про власність в СРСР”).

Новий Цивільний кодекс України відмовився від поняття права (повного) господарського відання. На наш погляд, такий підхід є вірним. Разом з тим це не можна розглядати як відмову від цього поняття у праві України хоча б тому, що є багато законів, де таке право згадується. Існує велика кількість державних підприємств, яким майно належить на праві господарського відання згідно їхніх статутів. Відтак слід було б у перехідних положеннях Цивільного кодексу України або ж окремим законом передбачити певний перехідний період, протягом якого перетворити державні та комунальні підприємства на господарські товариства. На жаль, цього не було зроблено. Більше того, Господарський кодекс України, який набрав чинності одночасно із Цивільним кодексом України, визначає право господарського відання та право оперативного управління. До того ж вже є спроби аналізу цих понять, здійснені іноземними судами. У цій статті не зачіпається поняття права оперативного управління, а розглядаються деякі дискусійні питання, що стосуються права господарського відання.

Розглядаючи право господарського відання у ретроспективі, зазначаємо, що відповідне регулювання помітно змінювалось протягом короткого проміжку часу – за останні 15 років, і не тільки у праві України. Так, Ю.К.Толстой зазначає, що право господарського відання та право оперативного управління за Цивільним кодексом Російської федерації (у якому, на відміну від ЦК України, такі поняття визначені) за своїм змістом навіть більш обмежені, ніж раніше право оперативного управління за ЦК РРФСР 1964 *26 року, хоча останнє свого часу різко критикувалося як атрибут адміністративно-командної системи, що заважає розвитку ринкових відносин[1]. У супереч цій точці зору вважаємо, що зазначені обмеження не впливають на зміст права господарського відання, що буде ясно з викладеного нижче.

Ще з студентської лави юристи твердо пам’ятають, що право власності на майно, закріплене за державними підприємствами, належить державі, держава є єдиним власником майна всіх державних підприємств. Загальновизнаною є та точка зору, що право господарського відання, яке належить державним підприємствам, є речевим правом, зміст якого є вужчим порівняно із змістом права власності на те ж майно, яке належить державі. Ці твердження не оспорюються навіть у сучасних працях з цивільного права, хоча і підкреслюється, що право господарського відання та право оперативного управління не відомі розвинутим правопорядкам[2]. Тим цікавішою є нещодавно зроблена у судовій справі спроба довести, що право господарського відання є “фактичним правом власності”. Такого висновку дійшли українські науковці В.С.Щербина та І.В.Зуб, які, діючи як експерти у справі, що слухалась у Федеральному суді Канади, постали перед необхідністю пояснити сутність інституту права господарського відання у термінах, які б були зрозумілими іноземним юристам.

Суть питання, що розглядалося Федеральним судом Канади, полягає в такому. Арбітражним судом у Стокгольмі в січні 2001 року винесено рішення про стягнення з “Фонду державного майна України, органу української держави” на користь кіпрської компанії “ТМР Енерджі Лтд.” (надалі – “ТМР”) грошових коштів в сумі біля 37 млн. доларів США, а також проценти та витрати, що виникли перед та після прийняття рішення. В червні 2003 року на виконання зазначеного рішення на території Канади було заарештовано літак, який належав Авіаційному науково-технічному комплексу імені О.П.Антонова (далі – “АНТК”) з метою звернення стягнення на нього як на майно держави Україна. ФДМУ та АНТК заперечували проти цього, зокрема, стверджуючи, що рішення винесено проти ФДМУ як юридичної особи, а не проти держави Україна, та що на майно, яке належить на праві господарського відання державному підприємству, яким є АНТК, не може бути звернено стягнення за борги держави. Щодо першого питання канадський суд дійшов висновку про те, що вимоги ТМР можна задовольнити за рахунок власності держави Україна, що “ФДМУ та українська держава не розділяються і не стають окремими особами, а залишаються одним і тим самим, або іншими словами, якби ФДМУ був трояндою, українська держава мала б такий самий приємний запах”. Рішення в цій частині є дуже цікавим, містить оцінку (вельми критичну) української концепції поняття юридичної особи, але докладне висвітлення питання виходить за рамки цієї роботи. Ми ж розглянемо питання про те, як канадський суд у своєму рішенні (надалі – *27 “Рішення”) дійшов висновку (помилкового, на наш погляд) про належність літака на праві власності державі Україна[3].

Перш за все хотілося б звернути увагу на те, що сам лише факт, що законами України держава проголошується власником майна державних підприємств, зовсім не був вирішальним для канадського суду. Власне, ця обставина взагалі ніяк не використовується і не коментується в рішенні суду, з чого випливає, що вона не справила на суд жодного враження. Отож слід віддати належне канадському суду – відкидаючи твердження АНТК про те, що “право повного господарського відання є правом власності, та практичний обсяг цього права настільки широкий, що “власність” держави Україна зводиться лише до номінального правового титулу”, канадський суд тим не менш не прийняв на віру декларацію про право власності держави (ст.34 Закону України “Про власність”), не спирався на неї, а намагався проникнути у сутність відповідних відношень, проаналізувати права та обов’язки держави та державних підприємств, і вже виходячи з такого аналізу зробити висновок про те, чи дійсно право власності на майно АНТК належить державі. Можливо, помилка, якої припустився суд, не в останню чергу пов’язана з не завжди адекватним перекладом українських текстів, які досліджував суд, але в будь-якому разі слід визнати, що задача, яка стояла перед судом, була дуже складною, враховуючи ідеологізованість відповідного українського законодавства. Недарма і ми в своїй країні досі не можемо нічого вдіяти з поняттям права господарського відання - цим одіозним рудиментом радянських часів.

 

Наведемо основні, на наш погляд, мотиви, якими керувався канадський суд.

1. Мораторій[4] конституїрує визнання українським законодавцем того, що конкретний статус державного майна, утримуваного державними підприємствами чи комерційними компаніями державної форми власності, не має належного чи достатнього визнання та захисту в сучасному українському законодавстві з виконання судових рішень. Мораторій, зокрема, передбачає застосування процедури захисту інтересів держави в процесі примусового відчуження, і вимагає виправлення правового механізму примусового відчуження майна. Це дозволяє зробити висновок про те, що держава Україна вважає, що вона має переважний економічний інтерес в державному майні, якому загрожує небезпека, коли це майно стає предметом процедур примусового виконання, і що існує фундаментальний конфлікт чи несумісність між законами про власність та законами про примусове виконання рішень, коли вони можуть бути застосовані до цього типу майна (ч.159 Рішення).

2. Право АНТК на розпорядження літаком не включає право його продажу або відчуження без попередньої згоди держави (ч.152 Рішення).*28

Автори “Науково-практичного коментаря до цивільного законодавства України” Притика, Карабань, Ротань так описують право повного господарського відання:

“За своєю структурою право повного господарського відання аналогічно праву власності, тобто воно включає право володіти, користуватись та розпоряджатися майном. Враховуючи це, ч.1 ст.37 Закону України “Про власність” прямо вказує, що правові норми, які регулюють відносини власності, застосовуються до права повного господарського відання, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Разом з тим право повного господарського відання не можна повністю прирівнювати до права власності, тому що частина права, яка прямо чи опосередковано стосується розпорядження державним чи комунальним майном, надана органам управління майном. Тому право повного господарського відання завжди буде вужчим за обсягом (змістом), ніж право власності” (ч.170 Рішення).

3. Кошти, отримані від продажу літака, не можуть використовуватись ніяким чином окрім інвестування (ч.152 Рішення).

Якщо літак буде проданий, його вартість залишиться у держави, оскільки виручка за законом може використовуватись лише на інвестиції, які стануть державною власністю, якою АНТК буде володіти на тому самому праві повного господарського відання (ч.177Рішення).

4. Професор Довгерт заявив на перехресному допиті, що, незважаючи на положення Закону “Про власність” та Закону “Про підприємства”, держава може на свій розсуд відібрати державне майно у державних підприємств та передати його іншим державним підприємствам, якщо тільки його право поновлення у володінні не обмежене спеціальним положенням у статуті підприємства. На думку професора Довгерта, положення, що стосуються застосування права на захист власності до “власності”, основаної на праві повного господарського відання, призначені для того, щоб зробити доступними для таких “власників” засоби правового захисту in rem (стосовно самої речі), звичайно передбачені для справжніх власників. Але в тому, що стосується взаємовідношень держави та державних підприємств, держава залишається власником майна і, як власник, зберігає за собою право повного розпорядження власністю, як належить будь-якому власнику (ч.163 Рішення).

Що стосується п.Зуба, його висновок про зворотнє оснований лише на правовій експертизі Інституту законодавства Верховної Ради України, яка, у свою чергу, вочевидь основана лише на статті 13 Закону “Про підприємства”. Стаття 13 (ч.1) стосується конкретно експропріації. Суддя не певен, що експропріація є застосовною для опису забирання майна, наданого державою, правовий титул на яке залишається у держави. Експропріація є досить сильним та специфічним терміном, навіть з урахуванням складностей тлумачення. Він використовується у розумінні відбирання державою приватних *29 прав власності на свою користь. Стаття 13 Закону “Про підприємства” має загальне застосування до всіх типів підприємств та всіх типів власності, включаючи приватні підприємства, що повністю володіють своїм майном, не одержуючи своїх прав від держави. Без конкретного посилання на анулювання права повного господарського відання чи перерозподіл майна державних підприємств, я б не наважився тлумачити статтю 13 (ч.1) так широко. В цілому, суддя і в цьому випадку вважає думку професора Довгерта більш переконливою (ч.164 Рішення).

У держави залишається право припинити передачу літака АНТК і, таким чином, анулювати усі права АНТК на літак. Право консолідації власності чи повернення у свою повну власність належить державі, а не АНТК (ч.177 Рішення).

5. Вилучення державного майна шляхом корпоратизації обговорювалося при перехресних допитах експертів. АНТК представив це свідчення як таке, що визначає єдиним шляхом анулювання державою права АНТК на повне господарське відання процес корпоратизації, в результаті якого АНТК стане корпорацією приватної форми власності, а його майно, яким він раніше володів на праві повного господарського відання, буде надане йому у повну власність. Факти та констатуюча частина рішення (арбітражу), що стосуються процесу корпоратизації Лисічанського нафтопереробного заводу (ЛНПЗ), певно, спростовують це твердження. ЛНПЗ був державним підприємством, коли він заснував Лисойл як спільне підприємство. ЛНПЗ був корпоратизований та став відкритим акціонерним товариством Лінос. У протилежність позиції АНТК з цього питання, арбітраж підтвердив, що при корпоратизації права речової власності ЛНПЗ у Лисойл перейшли не до Ліносу, а до ФДМУ. Тому здається, що при корпоративній реорганізації державних підприємств право повної власності на державне майно повертається до держави (ч.165 Рішення).

Хоч експерти АНТК можуть спробувати зобразити права держави як такі, що мають чисто адміністративну чи наглядову функцію, суд не поділяє цієї точки зору. Держава Україна може бути “голим власником” літака, але це право супроводжується правом повернути повне право власності при корпоратизації, та правом припинити здійснення Заводом Антонова права повного господарського відання для передачі літака іншій особі чи, на думку суду, просто повернення у свою власність. За українським законодавством держава залишається власником літака. Її права захищені законом не в меншою мірою, ніж права АНТК. Закон просто визнає права АНТК та захищає їх доти, доки літак залишається переданим йому. Суду не було вказано жодного положення українського законодавства, яке перешкоджало б державі припинити дію такої передачі прав (ч.176 Рішення).

6. За українським законодавством існують три компонента права власності: користування, володіння та розпорядження. При повному господарському віданні перші два компоненти передаються державним підприємствам, тоді як право*30 розпорядження розділене між державою та державним підприємством (ч.171 Рішення).

Термінологія та структура в цьому аналізі концептуально співпадають з цивільно-правовою теорією розчленування права власності і, конкретніше, права узуфрукта. Основна відмінність між двома концепціями полягає в тому, що за правом узуфрукта повне право розпорядження залишається у голого власника, тоді як за правом повного господарського відання право розпорядження шляхом зношення передається державному підприємству, а право розпорядження шляхом відчуження залишається у держави (ч.172 Рішення).

На думку суду, передача літака Заводу Антонова державою Україна на праві повного господарського відання еквівалентна розчленуванню права власності, при якому як Україна, так і АНТК мають дійсні права власності на літак. Той факт, що АНТК може мати більшу частку прав власності в тому, що стосується безпосередньо економічної цінності, ніяким чином не суперечить чи зменшує реальність, дійсність та вартість прав держави Україна (ч.175 Рішення).

           

Усі ці доводи, які наведені в Рішенні канадського суду, на наш погляд, є помилковими, виходячи з наступного.

1. Висновок про те, що нібито існує фундаментальний конфлікт чи несумісність між законами про власність та законами про примусове виконання рішень, коли вони можуть бути застосовані до “цього типу майна”, є помилковим, оскільки українське законодавство у цій галузі відношень встановлює однакові правила як для державних, так і для недержавних юридичних осіб, за винятком випадків, коли для державних підприємств та недержавних юридичних осіб, у статутному фонді яких державі належить певна частка, встановлюються правила, які утруднюють здійснення відповідних процедур, надають певні пільги. Разом з тим важко не погодитись, що “держава Україна вважає, що вона має переважний економічний інтерес в державному майні, якому загрожує небезпека, коли це майно стає предметом процедур примусового виконання” – як і будь-який крупний акціонер акціонерного чи учасник іншого господарського товариства має “переважний економічний інтерес в майні” такого товариства. Різниця полягає в тому, що недержавний акціонер не має змоги взяти та й встановити мораторій на звернення стягнення на майно акціонерного товариства, акції якого йому належать, а держава (принаймні, держава Україна) – може. Мораторій підтверджує відому істину про те, що держава є неефективним власником (в тому числі акцій), що, помножене на національні особливості, призводить до розкрадання майна державних підприємств в особливо великих розмірах, в тому числі і у процедурах банкрутства та виконавчого провадження. Відтак мораторій свідчить про те, що держава не здатна з цим нічого вдіяти, а йти єдиним можливим *31 шляхом у цій сфері – шляхом рішучої приватизації – не бажає. В будь-якому разі мораторій не може свідчити про зміст права господарського відання.

2. Твердження про те, що право державного підприємства на розпорядження майном у випадках, встановлених законом, обмежене згодою держави (державного органу), найбільш часто використовується для доказу того, що право господарського відання вужче за змістом, а тому не є тотожним праву власності, а є обмеженим речевим правом.

Більше того, у статті 136 Господарського кодексу України це “обмеження правомочності” використане як єдина ознака, що відрізняє право господарського відання від права власності: “Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами”.

Між тим легко помітити, що обмеження згодою іншої особи або органу зовсім не є “обмеженням правомочності”, і жодним чином не звужує обсяг правоздатності особи. Саме, ст.136 ГК України містить принципову помилку, що полягає в неправильній правовій оцінці зазначеного обмеження як “обмеження правомочності”, в той час як це є обмеженням можливості набувати прав та обов’язків власними вольовими діями. Таке обмеження, як відомо, є обмеженням дієздатності. Так, неповнолітня особа вчиняє певні правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (ч.2 ст.32 ЦК України); правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника (ч.3 ст.37 ЦК України).

Хоча законодавство України не містить положень, де б прямо вказувалось на обмеження дієздатності юридичної особи у певних випадках, такі випадки тим не менш, безумовно, є. Прикладом може бути обмеження дієздатності юридичної особи у процедурі виконавчого провадження, бо коли державний виконавець накладає арешт на певне майно боржника, вилучає (тобто здійснює володіння цим майном) та продає його незалежно від волі боржника, державний виконавець діє як законний представник обмежено дієздатного боржника^[5]. Таку ж правову позицію, до речі, висловив Вищий господарський суд України у конкретній справі[6].

Відомий німецький юрист Савіньї вважав юридичну особу навіть меншою мірою дієздатною, ніж малолітнього, бо він може стати дорослим, а юридична особа ніколи не буде повнолітньою^[7]. Вважаємо, що немає принципової різниці між поглядом на юридичну особу як на недієздатну та на її керівника та членів інших органів як на представників з одного боку, та поглядом на юридичну особу як на дієздатну, яка *32 набуває цивільних прав та обов’язків через свої органи, з другого боку. Обидва погляди мають на увазі один і той же правовий результат – певні дії інших осіб створюють для юридичної особи правові наслідки. Хоча важко не помітити, що такі дії інших осіб у випадку, коли вони є членами органу юридичної особи, підпорядковуються складнішим правилам, аніж, приміром, дії осіб, які є представниками юридичної особи на підставі довіреностей. Так, дії будь-якого представника юридичної особи на підставі довіреності створюють для юридичної особи правові наслідки, в той час як дії одного чи кількох членів колегіального органу зазвичай таких наслідків не створюють. Для того, щоб члени колегіального органу могли діяти саме як орган юридичної особи, зазвичай необхідно, щоб вони діяли тільки з додержанням певної процедури. Наприклад, у випадку акціонерного товариства така процедура передбачає повідомлення не менш, ніж за 40 днів до дня загальних зборів, включення питань до порядку денного, наявність певного кворуму та просту чи кваліфіковану більшість при голосуванні (ст.ст.40, 41, 42, 43, 44 Закону України “Про господарські товариства”). Тому і сучасною доктриною, і законом (ст.92 ЦК України) визнається, що юридична особа набуває цивільних прав і обов’язків через свої органи. Відтак держава, надаючи згоду державному підприємству на відчуження майна у випадках, встановлених законом, діє не як власник майна, а як орган державного підприємства.

Є.А.Суханов, коментуючи ст.295 Цивільного кодексу Російської Федерації, яка називається “Права власника по відношенню до майна, що знаходиться у господарському віданні”, відзначає^[8], що по відношенню до переданого підприємству майна власник-засновник зберігає лише окремі повноваження, передбачені законом:

по-перше, створити підприємство-невласника (включаючи визначення предмета і цілей його діяльності, тобто об’єму правоздатності, затвердження статуту та призначення директора);

по-друге, реорганізувати і ліквідувати його (тільки в цій ситуації допускається вилучення і перерозподіл переданого власником підприємству майна без згоди останнього, але, звісно, з дотриманням прав і інтересів його кредиторів);

по-третє, здійснювати контроль за використанням за призначенням і збереженням належного підприємству майна (зокрема, проведення періодичних перевірок його діяльності);

по-четверте, одержувати частину прибутку від використання переданого підприємству майна.

Легко бачити, що жодне з перелічених прав “власника-засновника” насправді не є правом власника, а всі права є правами засновника (учасника) та повноваженнями органів юридичної особи - вищого органу та контролюючого органу.

Канадський суд у своєму Рішенні охарактеризував українську концепцію відповідальності як недосконалу, *33 негативно відізвався про українську концепцію юридичної особи, причому ці судження цілком справедливі. На жаль, канадський суд не зміг розібратись у тому, що українська концепція права власності держави на майно державних підприємств насправді не має нічого спільного з правом власності.

3. Теза про те, що якщо літак буде проданий, його вартість залишиться у держави, оскільки виручка за законом може використовуватись лише на інвестиції, які стануть державною власністю, якою АНТК буде володіти на тому самому праві повного господарського відання, містить очевидну логічну помилку. Саме, для доведення того, що право власності на майно, придбане як “інвестиції”, буде належати державі, використовується припущення, що майно, яке належить на праві господарського відання підприємству, належить на праві власності державі. Тобто для доказу вірності тези використовується припущення, що ця теза є вірною. Якщо ж припустити, що майно, яке належить на праві господарського відання підприємству, насправді належить йому на праві власності, то стане очевидним, що зазначений довід жодним чином не спростовує такого припущення.

4. На жаль, ми не знаємо, яким чином А.С.Довгерт дійшов висновку про те, що незважаючи на положення Закону “Про власність” та Закону “Про підприємства в Україні”, держава може на свій розсуд відібрати державне майно у державних підприємств та передати його іншим державним підприємствам, якщо тільки право поновлення у володінні не обмежене спеціальним положенням у статуті підприємства, та що держава залишається власником майна і, як власник, зберігає за собою право повного розпорядження власністю, як належить будь-якому власнику. При цьому, на наш погляд, суд правильно не прийняв до уваги посилання на ч.1 ст.13 Закону України “Про підприємства в Україні”, оскільки в цій статті йдеться про державу як публічне владне утворення, а не державу як рівного суб’єкта цивільних правовідносин. Разом з тим суд помилився, не взявши до уваги ч.5 ст.48 Закону України “Про власність”, якою встановлено, що положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадковуваного володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором; ця особа має право на захист свого володіння також від власника. Висновок суду про те, що закон захищає право повного господарського відання підприємства, в тому числі і від “власника” – держави, але держава в будь-який час може припинити право повного господарського відання підприємства на певне майно і відібрати його у підприємства, вочевидь суперечить зазначеній нормі, оскільки якби висновок суду був вірним, то державне підприємство ніколи не могло б *34 застосувати ч.5 ст.48 Закону України “Про власність”, бо відібрання майна від підприємства свідчило б про конклюдентні дії держави щодо припинення права підприємства. Крім того, особа, яка не є власником майна юридичної особи, але є єдиним учасником, приміром, господарського товариства, може здійснити дії, які призведуть до переходу права власності на все чи деяке майно від товариства до учасника у випадках, передбачених законом, про що сказано нижче.

Можливо, канадський суд дійшов би іншого висновку, якби переклад ч.5 ст.48 Закону України “Про власність” був би вдалішим, бо зазначена норма в тексті Рішення звучить так: “Положення про захист прав власності застосовуються до фізичної особи, яка не є власником, але їй належить власність на засадах права повного господарського відання, оперативного управління, довічного спадкового володіння, або на будь-яких інших засадах, вказаних в законі або договорі. Подібні особи мають право відстоювати свої права власності у власника майна”.

5. Висновок канадського суду про те, що при корпоратизації не все майно колишнього державного підприємства може перейти у власність акціонерного товариства, створеного внаслідок реорганізації державного підприємства, є вірним. Прикладом може бути випадок, коли акції інших акціонерних товариств, які належали державному підприємству, при реорганізації переходять у власність держави, а розмір статутного фонду правонаступника державного підприємства визначається без урахування вартості цих акцій. Проте висновок суду про те, що це є доказом того, що ці акції та інше майно державного підприємства до його реорганізації належали на праві власності державі, є цілком помилковим.

Довести це дуже легко за допомогою способу, відомого у логіці як “апагогічний доказ”, “доведення до абсурду”^[9], або “доказ від супротивного”. Цей спосіб використовує відому властивість суджень: якщо з певного тезису випливають наслідки, щодо яких наперед відомо, що вони є вірними, то це ще не свідчить про вірність первісного тезису, але якщо з тезису випливає хоча б один помилковий наслідок, то таке однозначно свідчить про помилковість первісного тезису. Спосіб полягає в такому: тезис спочатку умовно приймається як вірний, потім з нього отримують наслідки і порівнюють їх з відомими вірними тезисами, і якщо виявиться, що хоча б один наслідок первісного тезису суперечить хоча б одному відомому вірному тезису, то помилковість первісного тезису є доведеною.

У якості відомого вірного тезису будемо використовувати судження про те, що майно господарського товариства належить на праві власності самому товариству. Хоча цей тезис досить довго викликав сумніви, існувала точка зору, ніби майно господарського товариства належить на праві власності не товариству, а його учасникам (засновникам), яка деяким авторам навіть видавалась безспірною^[10], однак зараз, мабуть, ніхто вже не *35 сумнівається в тому, що товариство є власником свого майна^[11], те ж саме зазначено і в законі (ст.115 ЦК України).

Первісний тезис, який ми спочатку умовно приймаємо як вірний, такий: якщо особа А може здійснити дії, після здійснення яких їй буде належати на праві власності майно, яке до цих дій належало юридичній особі Б, то і до здійснення цих дій майно юридичної особи Б належало на праві власності особі А.

Тепер, виходячи з первісного тезису як з умовно вірного, з’ясуємо, кому належить право власності на майно господарського товариства. Припустимо для спрощення, господарське товариство має єдиного учасника. Тоді цей учасник, діючи як вищий орган товариства, може, по-перше, прийняти рішення про сплату учаснику товариством дивідендів, внаслідок чого учасник стане власником певної суми грошей, які належали товариству; по-друге, прийняти рішення про ліквідацію товариства, внаслідок якої все майно товариства перейде у власність учасника (ч.4 ст.111 ЦК України); по-третє, прийняти рішення про поділ товариства чи виділ з нього іншого товариства, потім прийняти рішення про ліквідацію одного з товариств – правонаступників, внаслідок якої частина майна первісного товариства перейде у власність учасника. Отже, виходячи з первісного тезису, отримуємо висновок про те, що майно господарського товариства належить на праві власності його учаснику. Таким чином, ми дійшли суперечності з вірним тезисом про те, що майно господарського товариства належить на праві власності самому товариству.

Отже, помилковість первісного тезису доведена.

Іншими словами, канадський суд не помітив, що, приймаючи рішення про корпоратизацію державного підприємства, внаслідок якого частина майна може перейти у власність держави, держава діє не як власник майна державного підприємства, а як його вищий орган.

6. Намагання канадського суду провести аналогію між правом господарського відання та узуфруктом за Цивільним кодексом Квебеку також не витримує критики. Згідно ст.1123 Цивільного кодексу Квебеку[12] строк узуфрукта не може перевищувати ста років, а узуфрукт, встановлений без визначення строку, встановлюється довічно (до смерті фізичної особи) або, якщо узуфруктуарієм є юридична особа – на тридцять років. Ця обставина зазначена в Рішенні канадського суду, як і те, що “напевно, немає межі тривалості права повного господарського відання” (ч.169 Рішення). Однак суд не врахував надзвичайної важливості цієї різниці. Між тим одна з принципових ознак, за якою узуфрукт за Цивільним кодексом Квебеку відрізняється від права власності, як раз полягає в тому, що максимальний строк, протягом якого може тривати узуфрукт, обмежений законом. Ще юристи стародавнього Риму заперечували проти можливості встановлення узуфрукта на користь муніципії, оскільки вона не може ні вмерти, ні легко втратити необхідну правоздатність. Відтак власність для *36 власника вічно повинна була залишатись “nuda” (“гола”)[13], право власності втратило б значення, оскільки з нього назавжди були б виключені користування та одержання плодів. Заперечення були зняті саме шляхом обмеження узуфрукта на користь муніципії строком у сто років, оскільки це є строк довгого життя людини (D.7.1.56)[14].

 

Висновки

Резюмуючи, можна сказати, що так зване право (повного) господарського відання є тотожним праву власності, в той час як “право власності” держави на майно державного підприємства не є правом власності, а є сукупністю прав єдиного учасника та повноважень органу юридичної особи - державного підприємства. Здійснюючи такі повноваження, тобто діючи як орган юридичної особи, держава тим самим здійснює право власності державного підприємства на належне йому майно.

Поняття права (повного) господарського відання виникло внаслідок ідеологізації радянського права, є інструментом підміни понять, використаним для доведення вірності помилкового, але дуже бажаного з ідеологічної точки зору твердження – про належність державі на праві власності чужого майна.

Цікаво, що радянська ідеологічна диверсія через багато десятиліть зіграла злий жарт з державним підприємством, позбавивши його майна за борги засновника – держави. Недарма навіть за радянських часів, незважаючи на шкоду тодішній ідеології та відсутність відповідного закону, деякі юридичні особи, які були учасниками зовнішньоторговельних відносин (такі як Зовнішторгбанк СРСР, Індержстрах, Інтурист), створювались як акціонерні товариства^[15].

Вернуться к списку публикаций